Ось цей чортів вороний огир в одному місці продавлює огорожу і тікає крізь дірку. А за ним на волю виривається ще кілька тварин. Вороний кидається до молдаван. Вони від нього в оранжереї. А до проламаної огорожі інші коні підступають. Ще мить — і всі будуть знов на волі.
Зозуля як гахне ракетою в одну кобилу: вона саме вже вилазила крізь дірку! Мені в очах посліпило від спалаху! Він їй у морду й шию поцілив метрів, може, з десяти! Не ірже, а заячим голосом вищить бідна коняка! Всю її геть облило білим вогнем.
Впала вогняна кобила, качається по землі. Всі коні від неї відбігли в дальній закут огорожі. Збилися у купу і тремтять, сіпаються всією шкурою. А Зозуля вже командує молдаванам, і вони тягнуть пакілля, забивають намертво дірку в огорожі.
Кобила завмерла скоро. Витягла обпалену криваву шию і заструп'їлу в паленій шкурі і крові морду. Тільки здих рухається — значить, жива ще... Потім ми всі гуртом важко працювали — розганяли по стійлах коней,— якщо одна тварина і виламає огорожу, то інші за нею не втечуть. Постояли, постояли та й пішли до барака. Тільки один пастух лишився на сторожі.
Сидимо ми в бараці, чаюємо та потроху до тями приходимо. Коли постріл! Ми всі вискочили.
А там — вороний жеребець і чалий кінь Льова один одного гамселять! На смерть зітнулись! А пастух старий сидить на землі, до пакілля прихилившись, і біля нього рушниця валяється. Весь у крові. Хочу приступитесь, щоб вороного порішити,— та куди там! Мов чорти танцюють, крутяться оці здоровенні тварюки.
І бачимо всі, що потрощить вороний нашого Льову! Хапає Річард звукову ракету і як дасть угору! Спочатку — пах! ш-ш-шаа! — а тоді — віціці-іці-і-і!!! Я вуха затулив, інші теж позатуляли.
Вороний навтьоки, а коні, вловлені і колгоспні,— всі стали, тремтять і хропуть! Ракета вищить. Вороний тікає. А я став і милуюсь ним, як він завертає круто праворуч, аж нахиляється, аж послизьком іде по сніговій жижі, а тоді кидається в гаряче озерце, перепливає його і зникає в хмарах молочної пари.
Річард підбіг до мене і аж прискає слиною.
— Чого не бив?
— Бо він тікав...— відказую йому.
— ?!?
— А отак,— кажу,— якби нападав ще на мене чи на когось, то стріляв би... І чого ти, Зозуле, хочеш? — питаю його, бо розсердився я.— Коні в загорожі... чи ні?
— Бо він вивів отих кобил і двох жеребчиків крізь дірку! І наших коней ми не зможемо звідсіля вивести спокійно з долини! Та що то з долини — ми не зможемо їх нормально приборкати, поки він поруч! Ти розумієш,— і він себе пальцем по чолу постукав,— що це за звір?! Чи ти, може, такий хоробрий і сильний, що тобі не страшно?!
На ніч ми всіх колгоспних коней, мою муцу, чалого Льову та трьох спійманих кобил в стайню перегнали. А останніх коней, і вловлених і колгоспних, залишили в загоні.
Всю ніч пастух-коняр стогнав, бо вороний добре його на землю збив! Я мацав уважно — кістки цілі, а рухатись йому так боляче було, що він аж білів з виду і геть потом умивався.
Я ж хоч і перекинув кілька чарок — спав не міцно, все прокидався. Останній раз прокинувся десь на світанку. Виходжу я з барака і таке бачу: в гарячій багнюці бреде вороний, а попереду борсається Зозуля. Бачу — непереливки Річардові!
Стрибнув до барака, вхопив карабін. Еге! Вже вороний підступив, прихопив за одяг Зозулю і тягне до себе. Зараз копитом потрощить... Я підбіг і з метрів п'яти всадив вороному під ліву лопатку.
Вороний не падає у багно. Випустив вороний Річарда і до мене з багна лізе. Я на спусковий гачок тисну — дарма. Затвор смикаю — даремно! А огир ось — руку простягни! Я бігти. Земля лупається під його копитами...
І раптом— такий удар мені по сідницях, що аж в очах потьмарилось. І зразу мене за штани як прихопить, як смикне — все затріщало і поповзло. Я на одних руках відповзаю, бо ноги мене не слухають. Коли за спиною як гепнеться вороний додолу, аж земля задвигтіла!
Звівся я на руки, озирнувся і бачу — жеребець конає. З вишкіреної зубатої пащеки спливала піниста кров, сіпались ноги, і копита розбивали мерзлу ‘землю. Вороний довго хрипів у корчах, бо я не міг його добити.
А Річард обчищався від червоного намулу і вимивав волосся, бо воно все від глини позлипалося. Зрештою, вороного пристрелив здоровий пастух, бо другий все лежав.
А Зозуля, чортяка, реготався, як мене на дошках несли до барака. Бо я лежав із голими сідницями — вороний викусив мені і куртку, і штани. Я й досі дивуюсь, як він мені все тіло не обгриз?
Лежимо ото ми вдвох з пастухом і стогнемо. А другий пастух за нами доглядав. Бо Зозуля весь був у ділі — кіньми опікувався. Приніс мені пастух води і каже:
— Страшний кінь Льова.
Підійшов до мертвого вороного і зачав копитами товкти. Ледь Зозуля відігнав...
А Зозуля оббілував вороного і кобилу і м'ясо поскладав у старому льоднику під бараком.
На другий день підвівся я і потьопав на свіже повітря. І що я побачив — справжнє кіно. Чалий холощений кінь Льова розлігся на мокрому снігу і підповзає під пакілля загорожі, гребе копитами, огинається спиною. А в загорожі добрі копиці сіна на палях і під дашками. Проповз під пакіллям і зачав сіно скубти своєю горбоносою мордою. І все гривою і хвостом струшує і хрумтить цурпаллям. Тоді мої кобилки колгоспні — моя доля в цій афері — одна за одною і собі попустились на землю і поповзли під пакілля.
Я забув про свої розбиті сідниці, і ніж загублений, і про карабін. Стою та регочуся! А ще мені стало шкода Льову — при такій голові тварина і без плоті!
А чалий Льова вже керує кобилами: якій звідсіля сіно скубти, якій звідтіля. І вони його слухають, бо одну кусонув, другу плечем штовхнув.
Тут всі позбиралися, стоять і регочуть. Один Зозуля раптом чоло насупив і каже:
— Це ідея!.. Я його до тих, що втекли од нас, підпущу. То найкращі кобили. І він їх сюди приведе.
— Як же він,— питаю,— холощений, а справжніх кобил поведе за собою? Ти подумав?
— А їм треба, щоб він сильніший був і вів за собою... А ти хіба не бачиш, які в нього здібності вожака?
Я не втримався і виклав:
— Ох і зло мене бере на того, хто його схолостив!.. Та й ти хороший,— кажу,— козак Річард,— якого огира вороного занапастив! Тьху!