Видалося йому це тим більш імовірним, що на дорозі почав зустрічати все більше людей, які, покинувши місто, їхали до Альбанських гір, аби, врятувавшись од вогню, дістатися й поза межі димів. Не доїхавши до Устрина, мусив стишити біг коня через заюрмлення дороги. Крім піших, з манатками на плечах, зустрічав нав'ючених коней, мулів, повози, набиті добром, і врешті й ноші, в яких раби несли заможніших мешканців. Устрин так уже був забитий втікачами з Рима, що крізь натовп важко було пропхатися. На ринку, під колонами храмів і на вулицях роїлися втікачі. Тут і там уже напинали намети, під якими мусили шукати захисток цілі сім'ї. Інші розташовувалися просто неба, галасуючи, благаючи богів або проклинаючи долю. В загальному сум'ятті важко було щось дізнатися. Люди, до яких звертався Вініцій, або не відповідали йому взагалі, або підводили на нього напівбожевільні з жаху очі, відповідаючи, що гине місто і світ. З боку Рима щохвилини насувалися нові натовпи, що складалися з чоловіків, жінок і дітей, які посилювали розгубленість і лемент. Деякі в тисняві шукали розпачливо тих, що загубилися. Інші билися за місце для привалу. Гурти напівдиких пастухів із Кампанії, що прибули до містечка, шукали новин або можливості вкрасти, чому сприяло замішання. Тут і там натовпи з різноплемінних рабів і гладіаторів почали грабувати будинки та вілли в місті й битися з солдатами, які захищали мешканців.
Сенатор Юній, якого Вініцій побачив біля постоялого двору, оточеного загоном рабів-батавів[306], перший дав йому дещо докладніші відомості про пожежу. Вогонь дійсно спалахнув біля Великого Цирку, в місці між Палатином і Целієм, але поширювався з незрозумілою швидкістю, так що охопив увесь центр міста. Ніколи ще з часів Бренна[307] не траплялося в місті такого страшного лиха. "Цирк згорів увесь, а також крамниці й будинки навколо нього, — сказав Юній, — Авентин і Целій в огні. Полум'я, оточивши Палатин, дісталося Карин…"
Тут Юній, який у Каринах мав розкішний будинок, наповнений творами мистецтва, що були милі його серцю, схопив жменю пилюки з дороги і, посипавши нею голову, почав розпачливо стогнати.
Але Вініцій потряс його за плечі.
– І мій дім у Каринах, — сказав, — але коли все гине, нехай і він гине.
Потім, згадавши, що Лігія, послухавшись його поради, могла переселитися в дім Авла, запитав:
— А як вулиця Патриціїв?
— У вогні, — відповів Юній.
— А Затибря?
Юній подивився на нього зі здивуванням.
— Менше за все турбує, — сказав, стискаючи руками зболілі скроні.
— Мене більше турбує Затибря, ніж увесь Рим, — вигукнув запально Вініцій.
— То туди дістанешся хіба що Портовою дорогою, бо поблизу Авентину тебе задушить жар… Затибря?.. Не знаю. Вогонь не міг, напевно, туди дійти, але чи дійшов у цю хвилину, лише боги знають…
Тут Юній завагався через мить, далі мовив притишеним голосом:
— Знаю, що мене не видаси, тож тобі скажу, що це — незвичайна пожежа. Цирк не давали рятувати… Сам чув… Коли будинки навколо загорілися, тисячі голосів кричали: "Смерть рятувальникам!" Якісь люди бігають містом і кидають у будинки палаючі смолоскипи… До того ж народ хвилюється і кричить, що місто підпалили за наказом. Нічого більше не скажу. Горе місту, горе нам усім і мені! Що там діється, того людська мова не висловить. Люди гинуть в огні або давлять одне одного в товкотнечі… Це кінець Рима!..
І знову почав повторювати: "Горе! Горе місту й нам!" — та Вініцій, скочивши на коня, скакав уже Аппійовою дорогою.
Але тепер це було радше проштовхуванням серед потоку людей, повозів, які сунули з міста. Місто лежало перед Вініцієм як на долоні, охоплене жахливою пожежею… Від моря вогню й диму йшла нестерпна задуха, і галас людей не міг заглушити сичання й реву полум'я.
Розділ XLIII
Чим ближче Вініцій під'їздив до мурів, виявлялося, що доїхати до Рима легше, ніж дістатися центру міста. Аппійовою дорогою важко було пересуватися через потік людей. Будинки, поля, цвинтарі, сади та храми, розташовані обабіч, перетворилися на табори біженців. У храмі Марса, що стояв біля самої Аппійової брами, натовп вибив двері, щоб усередині знайти притулок на ніч. На цвинтарях захоплювали більші склепи й за них точилися бійки, що доходили до кровопролиття. Устрин зі своїм безладом давав тільки слабке уявлення про те, що діялося біля мурів самого міста. Зникла всяка повага до законів, до влади, до родинних зв'язків, до різниці станів. Можна було бачити рабів, які лупцювали киями римських громадян. Гладіатори, сп'янілі від награбованого на Торговій пристані вина, об'єднавшись у великі ватаги, носилися з дикими вигуками вздовж дороги, розганяючи людей, лупцюючи та грабуючи. Сила-силенна варварів, виставлених на продаж у місті, повтікали з сараїв, де були зачинені. Пожежа й загибель міста були для них одночасно й кінцем рабства, й годиною помсти — тому, коли римляни втрачали в огні все своє майно, простягали з розпачу руки до богів, благаючи порятунку, вони з радісним виттям вривалися в натовпи, зривали з людей одяг і хапали молодих жінок. До них приєднувалися раби, що давно вже служили в Римі, бідняки, які не мали нічого на тілі, крім вовняної пов'язки на стегнах, страшні постаті із закутків, яких удень не видно було майже ніде на вулицях й існування яких у Римі важко було припустити. Цей натовп, який складався з азіатів, африканців, греків, фракійців, германців і бриттів, горлав усіма мовами землі, дикий і розгнузданий, шаленів, вважаючи, що настав час, коли йому можна винагородити себе за роки страждань і злиднів. Серед цього вируючого океану людського при світлі дня та пожежі миготіли шоломи преторіанців, під захист яких прагнули більш мирні люди і які в багатьох місцях з ходу мусили стримувати озвірілі натовпи. Вініцій бачив у житті своєму завойовані міста, але ніколи очі його не дивилися на видовище, в якому б розпач, сльози, стогони, дика радість, безумство, шаленство та розгнузданість змішалися в такий неймовірний хаос. А над цим розгойданим, божевільним натовпом людським ревіла пожежа, палало на пагорбах найбільше в світі місто, посилаючи в замішанні своє вогненне дихання й прикриваючи його димами, за якими не видно вже було блакиті неба. Молодий трибун з неймовірним напруженням, ризикуючи щохвилини життям, пробився врешті до Аппійової брами, але тут зрозумів, що, рухаючись крізь Капенську браму, не зможе дістатися міста не тільки через натовпи, але й через страшенну спекоту, від якої тут за брамою дрижало марево. До того ж мосту біля Тригемінської брами[308], навпроти храму Доброї Богині[309], ще не існувало; маючи намір дістатися за Тибр, треба було пробитися до Пальового мосту, себто проїхати біля Авентину, частиною міста, залитою суцільним морем полум'я. Було це зовсім неможливо. Вініцій зрозумів, що мусить повернутися в напрямку Устрина, там звернути з Аппійової дороги, переїхати ріку нижче міста й дістатися на Портову дорогу, що вела просто на Затибря. Не було й це легкою справою, бо тиснява на Аппійовій дорозі зростала. Треба було там прокладати собі дорогу хіба що мечем, Вініцій же не мав зброї, з Анція виїхав-бо як стояв, коли звістка про пожежу застала його у віллі імператора. Одначе біля Меркурійового джерела[310] побачив знайомого центуріона преторіанців, який на чолі кількох десятків людей охороняв од навали натовпу храм, і наказав йому їхати за собою, той же, впізнавши в ньому трибуна та августіана, не міг не підкоритися.