Дівиці ж оточили його шаленим хороводом, а за хвилину, бажаючи, мабуть, спонукати до переслідування, розбіглися, мов стадо сарн. Але він лишився на місці, серце гупало в грудях, ледве міг звести подих, бо якось розгледів, що Діана — це не Лігія і зблизька навіть не схожа на неї, нищівне враження позбавило його сил. Раптом огорнула його така невимовна туга за Лігією, якої ніколи в житті не відчував, й любов до неї ринула йому новою хвилею в груди. Ніколи не бачилася йому Лігія дорожчою, чистішою й більш коханою, як у тому лісі шалу й дикої розпусти. Хвилину тому сам хотів пити з цієї чаші та взяти участь в отім розгулі чуттєвості й безсоромності, тепер охопили його жах і відраза. Він задихався від огиди, грудям його бракувало повітря, очам — зірок, не затемнених густим листям цього страшного гаю, й вирішив утікати. Та ледве рушив з місця, як перед ним опинилася постать із головою, вкутаною покривалом, і, поклавши руки на його плечі та обдаючи його гарячим подихом, почала шепотіти:
— Кохаю тебе!.. Ходімо! Ніхто нас не побачить. Поспішаймо!
Вініцій ніби отямився від сну.
— Хто ти?
Але вона, притиснувшись грудьми до нього, наполягала:
— Поспішаймо! Дивись, як тут безлюдно, і я тебе кохаю. Ходімо!
— Хто ти? — повторив Вініцій.
— Вгадай!..
Сказавши це, не знімаючи покривала, припала вустами до його вуст, притягуючи до себе його голову, та раптом їй ніби забракло подиху, відірвала від нього обличчя.
— Ніч любові!., ніч забуття! — мовила, хапаючи жадібно повітря. — Сьогодні можна… Я твоя!
Але Вініція обпалив той поцілунок і наповнив його новою відразою. Душа й серце його були десь-інде, й на всьому світі не існувало для нього нічого, крім Лігії.
Тож, відсторонюючи вкутану покривалом постать од себе, сказав:
— Хоч хто ти є, кохаю іншу й не хочу тебе.
І вона схилила голову до нього:
— Відхили покривало.
Але в ту мить зашелестіло листя ближніх миртів; постать зникла мов сон, тільки здалеку пролунав її сміх, якийсь дивний і зловісний.
Петроній стояв перед Вініцієм.
— Чув і бачив, — сказав він.
Вініцій же відповів:
— Ходімо звідси!..
І пішли. Минули лупанарії, що сяяли вогнями, гай, цеп кінних преторіанців і розшукали ноші Вініція.
— Я з тобою, — сказав Петроній.
І сіли разом. Але всю дорогу мовчали обидва. Лише коли зайшли до атрію в домі Вініція, Петроній сказав:
— Чи знаєш, хто це був?
— Рубрія? — спитав Вініцій, злякавшись самої думки, що вона була весталка.
— Ні.
— Так хто ж?
Петроній притишив голос:
— Вогонь Вести осквернено, бо Рубрія була з імператором. З тобою ж говорила…
І сказав зовсім тихо:
— Божественна Августа.
Настало мовчання.
– Імператор, — сказав Петроній, — не зміг приховати від неї своєї хоті до Рубрії, тож, може, хотіла помститись, і я перешкодив вам тому, що, якби ти, впізнавши Августу, відмовив їй, ти пропав би: ти, Лігія, а може, і я.
Але Вініцій скипів:
— З мене досить Рима, імператора, бенкетів, Августи, Тигелліна й вас усіх! Я задихаюся! Не можу так жити! Не можу! Розумієш мене?
— Втрачаєш голову, здоровий глузд, міру!.. Вініцію!
— Кохаю її єдину в світі!
— То й що?
— А те, що не хочу іншої любові, не хочу вашого життя, ваших бенкетів, вашої безсоромності й ваших лиходійств!
— Що з тобою діється? Чи ти християнин?
І молодик схопився руками за голову й почав повторювати ніби з розпачу:
– Іще ні! Іще ні!
Розділ XXXII
Петроній вирушив додому, здвигуючи плечима, дуже незадоволений. Побачив тепер і він, що перестали вони з Вініцієм один одного розуміти і що душі їхні розійшлись остаточно. Колись Петроній мав на молодого воїна величезний вплив. Був йому в усьому зразком, і часто кілька іронічних слів з його боку вистачало, щоб Вініція від чогось утримати або до чогось спонукати. Тепер не зосталося з того нічого, так що Петроній не пробував навіть вдаватися до давніх способів, відчуваючи, що його дотепність та іронія сковзнуть без результату по нових пластах, які на душі Вініція наклали любов і зіткнення з незбагненним християнським світом. Досвідчений скептик розумів, що втратив ключ до цієї душі. Це наповнювало його незадоволенням і навіть побоюванням, яке посилилося після подій цієї ночі. "Якщо це з боку Августи не швидкоплинне захоплення, а міцніша пристрасть, — думав Петроній, — то буде одне з двох: або Вініцій проти неї не встоїть і може через нікчемний випадок пропасти, або, що нині ймовірніше, не піддасться і в такому разі пропаде напевно, а з ним, можливо, і я, хоча б тому, що я його родич і що Августа, виявивши неприязнь до всієї родини, переключить свій вплив на користь Тигелліна…" І так, і так виходило кепсько. Петроній був людиною мужньою і смерті не боявся, але, не сподіваючись од неї нічого, не хотів її викликати. Після тривалих роздумів урешті вирішив, що найліпше й найбезпечніше буде випровадити Вініція з Рима в подорож. Ах, коли б міг дати йому на дорогу ще й Лігію, він би це зробив із радістю. Але й так сподівався, що не буде занадто важко того вмовити. Тоді розпустив би чутки на Палатині про хворобу Вініція й одвів би цим і від нього небезпеку, й від себе. Августі не було достеменно відомо, чи впізнав її Вініцій; могла припустити, що ні, тож її самолюбство поки що не надто ображено. Інакше могло бути в майбутньому, й належало цьому запобігти. Петроній хотів насамперед виграти час, адже розумів: якщо імператор вирушить до Ахайї, тоді Тигеллін, який нічого не тямить у мистецтві, одійде на другий план і втратить свій вплив. У Греції Петроній упевнений був, що переможе всіх своїх суперників.
Тим часом вирішив спостерігати за Вініцієм і заохочувати до подорожі. Протягом кільканадцяти днів розмірковував над тим, чи не намовити імператора, щоб той видав едикт про вигнання всіх християн із Рима, — тоді б Лігія покинула місто разом з іншими одновірцями, а за нею й Вініцій. Тоді не довелося б його вмовляти. Таке було можливим. Адже ще не так давно, коли юдеї вчинили заворушення з ненависті до християн, імператор Клавдій, не вміючи відрізнити одних від інших, вигнав юдеїв. Чому б тепер Нерону не вигнати християн? У Римі стало б просторіше. Петроній після того "плавучого бенкету" бачив щодня Нерона й на Палатині, і в інших місцях. Підказати йому таку ідею було неважко, бо імператор ніколи не відкидав намов, які приносили комусь загибель або шкоду. Після дозрілих роздумів Петроній склав собі цілий план. Ось улаштує в себе бенкет і на ньому схилить імператора до видання едикту. Мав навіть підстави сподіватися, що імператор йому довірить виконання. Тоді відправили б Лігію з усякими належними коханці Вініція почестями, приміром, до Байї, і нехай би там кохалися й бавилися християнством, скільки б їм захотілося.