— Чи знаєш, — сказав Вініцій, — що є люди, які не бояться імператора і живуть так спокійно, ніби й на світі його нема?
— Знаю, кого назвеш: християн.
— Так. Вони тільки!.. А наше життя чим є, хіба не постійним страхом?
— Дай мені спокій зі своїми християнами. Не бояться імператора, бо він, може, про них і не чув, у всякому разі нічого про них не знає, й вони його цікавлять, як зів'яле листя. А я тобі говорю, що вони недотепи, що сам це усвідомлюєш, і якщо твоя натура здригається від їхнього вчення, то власне тому, що ти відчуваєш їх безпомічність. Ти ж людина з іншої глини, й тому дай собі й мені з ними спокій. Уміємо жити й умерти, а що вони вміють, нам невідомо.
Вініція вразили ці слова і, повернувшись до себе, він почав розмірковувати, що, може, дійсно та доброта й милосердя християн доводять безпомічність їхніх душ. Здавалося йому, що люди міцні й загартовані не могли б так вибачати. Спало йому на думку, що дійсно це може бути приводом відрази, яку його римська душа відчуває до цього вчення. "Уміємо жити й умерти!" — сказав Петроній. А вони? Вони вміють лише прощати, але не знають ні справжньої любові, ні справжньої ненависті.
Розділ XXX
Імператор, повернувшись до Рима, злий був, що повернувся, й через кілька днів уже загорівся бажанням поїхати до Ахайї. Видав навіть едикт, у якому повідомляв, що відсутність його буде нетривалою й не завдасть публічним справам ніякої шкоди. Після чого в супроводі августіанів, серед яких перебував і Вініцій, вирушив на Капітолій, аби принести жертви богам за вдалу подорож. Але наступного дня, коли відвідав чергову святиню Вести, стався випадок, який вплинув на зміну всіх намірів. Нерон у богів не вірив, але так боявся їх, особливо таємничої Вести, що коли дивився на статую богині та священний огонь, волосся стало дибом ураз од жаху, він цокотів зубами, дрож пройняв усе його тіло, і він упав на руки Вініція, що випадково опинився позад нього. Винесли його зразу ж із храму й одвезли на Палатин, де він, невдовзі прийшовши до тями, не покидав ложа цілий день. Заявив також, на загальний подив присутніх, що виїзд відкладається на пізніше, позаяк богиня застерегла його від надмірного поспіху. Через годину було оголошено народу по всьому Риму, що імператор, бачачи засмучені обличчя громадян, керуючись любов'ю до них, як батько до дітей, залишається з ними, щоби розділити їхні радощі й долю. Народ, утішений таким рішенням, а разом з тим упевнений, що не оминуть його ігри та роздача хліба, зібрався натовпом біля Палатинської брами, виголошуючи здравиці на честь божественного імператора, той же, перервавши гру в кості, що нею він бавився з августіанами, сказав:
— Так, треба було відкласти; Єгипет і володарство над Сходом, за проріканням, од мене нікуди не дінуться, тож і Ахайя буде моєю. Накажу перекопати коринфський перешийок, а в Єгипті поставлю такі пам'ятники, проти яких піраміди здаватимуться дитячими іграшками. Накажу спорудити Сфінкса всемеро більшого за того, що коло Мемфіса дивиться в пустелю, але щоб йому зробили моє обличчя. Нащадки віками говоритимуть лише про нього та про мене.
— Ти спорудив собі пам'ятник своїми віршами, більший не всемеро, а втричі по семеро від піраміди Хеопса, — сказав Петроній.
— А співом? — спитав Нерон.
— На жаль! Якби ж то можна було збудувати тобі таку статую, як статуя Мемнона, щоб озивалася твоїм голосом на світанку! Моря, прилеглі до Єгипту, захрясли б навіки від суден, на яких натовпи людей з усіх трьох частин світу вслухалися б у твою пісню.
— Та ба, хто ж це зуміє? — сказав Нерон.
— Але можеш наказати, щоб вирубали з базальту тебе, що правиш квадригою.
— Справді! Зроблю це.
— Зробиш подарунок людству.
— В Єгипті я заручуся з Селеною, що є вдовою, й буду справжнім богом.
— А нам даси в дружини зірки, ми ж утворимо нове сузір'я, що називатиметься сузір'ям Нерона. Вітеллія, одначе, ти ожени з Нілом, аби плодив гіпопотамів. Тигеллінові подаруй пустелю — буде тоді царем шакалів…
— А мені що призначиш? — спитав Ватиній.
— Хай благословить тебе Апіс[258]! Ти влаштував нам такі чудові ігри в Беневенті, що не можу тобі зичити поганого: поший пару чобіт Сфінксові, в якого лапи мерзнуть од нічної роси, а потім шитимеш взуття для колусів, які утворюють алеї перед храмами. Кожний там знайде відповідне заняття. Доміцій Афр, приміром, буде скарбником, бо відомий своєю чесністю. Подобається мені, володарю, коли ти мрієш про Єгипет, і засмучує мене те, що ти відклав поїздку.
— Ваші смертні очі нічого не бачили, адже боги можуть робитися невидимими, для кого захочуть. Знайте, коли я був у храмі Вести, вона сама стала біля мене і сказала мені на вухо: "Відклади виїзд". Сталося це так несподівано, що я жахнувся, хоча за таке очевидне піклування богів мені б належало бути їм вдячним.
— Ми всі жахнулись, — сказав Тигеллін, — а весталка Рубрія зомліла.
— Рубрія! — вигукнув Нерон. — Яка в неї білосніжна шия.
— Але й вона червоніє, коли ти з'являєшся, божественний імператоре…
— Так! Зауважив це і я. Дивовижно! Весталка! Є щось божественне в кожній весталці, а Рубрія дуже гарна.
Тут замислився на хвилину, потім запитав:
— Скажіть мені, чому люди бояться Весту більше, ніж інших богів? У чому причина? Ось і мене самого страх огорнув, хоч я верховний жрець. Пам'ятаю тільки, що впав навзнак і гепнувся б на землю, якби мене хтось не підтримав. Хто мене підтримав?
— Я, — відповів Вініцій.
— Ах, це був ти, "ярий Аресе"[259]? Чому не було тебе в Беневенті? Казали мені, що ти хворів, і дійсно спав з лиця. Та чув я, що Кротон хотів тебе вбити. Це правда?
— Саме так — і зламав мені руку, але я зумів захиститися.
— Зламаною рукою?
— Допоміг мені один варвар, сильніший за Кротона.
Нерон подивився на нього зі здивуванням.
— Сильніший за Кротона? Ти що, жартуєш? Кротон був найсильнішою людиною, а тепер — Сифакс із Ефіопії.
— Говорю тобі, володарю, що бачив на власні очі.
— Де ж цей перл? Чи не став царем Неморенським?
— Не знаю, володарю. Я випустив його з очей.
– І ти не знаєш навіть, із якого народу?
— Мав зламану руку, тож було не до розпитувань.
— Пошукай мені його і знайди.