Побачивши його, хоча радісно зустрінутий, відповідав на його запитання неохоче, та врешті довго стримувані почуття й думки вирвалися й полилися з його вуст щедрим потоком слів. Іще раз оповідав докладно історію своїх пошуків Лігії й перебування серед християн, усе, що там бачив і чув, усе, що передумав і відчув, і врешті почав скаржитися, що тепер у душі в нього панує хаос, що він утратив спокій, дар розрізняти речі й судити про них. Ніщо його не приваблює, ніщо йому не подобається, не знає, за що триматись і як поводитись. Він готовий ушановувати Христа й переслідувати його, розуміє піднесеність його віри й водночас відчуває до неї огиду нездоланну. Розуміє, що хоч би і знайшов Лігію, то не володітиме нею цілковито, бо змушений буде ділити її з Христом. Врешті-решт живе, мовби не живе: без сподівання, без завтрашнього дня, без віри в щастя, й навколо оточує його морок, у якому шукає навпомацки виходу й не може знайти.
Петроній дивився під час розповіді на його змарніле обличчя, на руки, які він, говорячи, простягав дивним чином уперед, мовби дійсно шукав дороги в темряві, — і міркував. Раптом підвівсь і, наблизившись до Вініція, почав розгортати пальцями його волосся над вухом.
— Чи ти знаєш, — спитав, — що маєш кілька сивих волосин на скроні?
— Можливо, — відповів Вініцій. — Не здивуюсь, якщо незабаром уся голова побіліє.
Запанувало мовчання. Петроній був чоловіком розумним і чимало розмірковував про душу людську та про життя. Але взагалі життя це в тім світі, в якому обидва жили, могло бути зовні щасливим або нещасливим, але душевний стан людей був спокійним. Так само як удар блискавки або землетрус можуть зруйнувати храм, так нещастя могло зламати життя, само в собі, одначе, складалося воно з простих і гармонійних ліній, вільних од усяких складнощів. Тим часом щось інше було в словах Вініція, й Петроній уперше опинився перед низкою духовних питань, яких ніхто досі не розв'язував. Був доволі розумним, аби відчувати їх важливість, але при всій своїй гостроті розуму не міг їм дати раду — і врешті після тривалого мовчання сказав:
— Це, напевно, чари.
– І я так думав, — відповів Вініцій. — Не раз мені здавалося, що зачаровано нас обох.
— А якби тобі, — сказав Петроній, — звернутися, приміром, до жерців Серапіса. Без сумніву, є серед них, як узагалі серед жерців, багато шахраїв, є, одначе, такі, що проникли в дивовижні таємниці.
Але говорив це без віри й голосом невпевненим, позаяк сам відчував, що в устах його ця порада може видатися нікчемною і навіть смішною.
Вініцій же потер чоло й мовив:
— Чари!.. Бачив я чаклунів, які вдавалися до потойбічних, незнаних сил для свого зиску та спрямовували їх на шкоду своїм ворогам. Але християни живуть в бідності, ворогів прощають, проповідують смиренність, доброчесність і милосердя — навіщо їм чари й для чого до них вдаватися?..
Петронію стало прикро, що він не може знайти розв'язки до всіх питань, але визнавати йому цього не хотілося, тож відповідав, аби дати яку-небудь відповідь:
— Це нова секта…
Помовчавши, додав:
— Присягаюся мешканкою пафоських гаїв[253]! Як це все псує життя! Ти захоплюєшся добротою та чеснотами цих людей, а я тобі скажу, що вони погані, тому що є ворогами життя, мов хвороби й сама смерть. Їх доволі маємо й так! Не треба нам іще й християн. Полічи тільки: хвороби, імператор, Тигеллін, вірші імператора, шевці, що правлять нащадками давніх квіритів, вільновідпущеники, що засідають у сенаті. Присягаюся Кастором, досить і цього! Це згубна й огидна секта! А ти пробував стріпнутися з тих прикрощів і насолодитися трохи життям?
— Пробував, — відповів Вініцій.
І Петроній розсміявся та сказав:
— Ох, зраднику! Через рабів хутко розходяться новини: спокусив мою Хрисотеміду!
Вініцій гидливо махнув рукою.
— В усякому разі дякую тобі, — мовив Петроній. — Пошлю їй пару черевичків, розшитих перлами; моєю любовною мовою це значить: "Іди собі!" Вдячний тобі подвійно: по-перше, що не прийняв Евніку, по-друге, що позбавив мене Хрисотеміди. Послухай мене: бачиш перед собою чоловіка, що прокидався рано, купався, бенкетував, мав Хрисотеміду, пописував сатири і навіть часом перевивав прозу віршами, та нудився ними, як імператор, і часто не міг одігнати похмурих думок. А чи знаєш, чому так було? Тому що шукав далеко того, що було близько… Красива жінка завжди на вагу золота, але жінці, яка при тому ще й кохає, взагалі нема ціни. Цього не купиш за всі скарби Верреса[254]. Тепер говорю собі ось що: наповнюю життя щастям, наче кубок найліпшим вином, яке дає земля, і питиму, поки змертвіє мені рука і побіліють уста. Що буде далі, байдуже, — ось моя найновіша філософія.
— Ти дотримувався її завжди. Нічого в ній нового!
– Є в ній зміст, якого бракувало раніше.
По цих словах погукав Евніку, що ввійшла вбрана в білі шати, золотоволоса, вже ніби не колишня рабиня, а богиня любові та щастя.
Він же, розкривши обійми, сказав:
– Іди сюди!
Вона підбігла до нього і, сівши йому на коліна, обвила руками його шию й поклала голову йому на груди. Вініцій бачив, як поволі щоки її почали вкриватися відблиском пурпуру, як очі поступово застеляла імла. Разом являли чудове втілення любові та щастя. Петроній простяг руку до невисокої вази на столі, видобувши із неї пригорщу фіалок, почав обсипати ними голову, груди і стулу Евніки, потім ізсунув туніку з її плечей і сказав:
— Щасливий той, хто, як я, знайшов любов, уміщену в такі форми… Часом здається мені, що ми двоє богів… Сам дивися: невже Пракситель, чи Мирон[255], чи Скопас, чи Лісіпп створили колись досконаліші лінії? Хіба на Паросі або на Пентельській горі[256] є схожий мармур, теплий, рожевий і закоханий? Деякі люди вкривають поцілунками вінця ваз, але я волію шукати насолоду там, де її справді можна знайти.
Сказавши це, він почав водити губами по її плечах і шиї, її охоплювало тремтіння, й очі вона то заплющувала, то розплющувала з виразом невимовного блаженства. Петроній підвів за хвилину свою граціозну голову і, звертаючись до Вініція, сказав:
— А тепер подумай, чого варті в зв'язку з цим твої похмурі християни, і якщо не зрозумієш відмінності, то йди собі до них… Але побачене має тебе зцілити.