— Ти хотів розповісти його історію.
— Розповім в ункторії.[55]
Але в ункторії увагу Вініція привернули красиві рабині, що очікували там купальників. Дві з них, негритянки, подібні до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тіла чоловіків найтоншими аравійськими запашними оліями, інші, фригіянки, вправні у причісуванні, тримали в ніжних і гнучких, як змії, руках шліфовані сталеві дзеркала та гребені, ще дві, чарівні, як богині, дівчини — гречанки з острова Коса[56], вестипліки[57], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог[58] на обох чоловіках.
— Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! — сказав Марк Вініцій. — Який у тебе квітник!
— А я більше дбаю про якість, аніж про кількість, — відповів Петроній. — Вся моя фамілія[59] в Римі становить не більше чотирьохсот людей, і я вважаю: хіба лише вискочкам треба більше прислуги.
— Мабуть, що й у Міднобородого немає таких прекрасних тіл, — сказав, роздуваючи ніздрі, Вініцій.
Петроній на це відповів із люб'язною недбалістю:
— Ти мій родич, і я не такий черствий чоловік, як Басс, і не такий педант, як Авл Плавтій.
Вініцій, одначе, почувши останнє ім'я, забув на мить про дівчат із Коса і, швидко поглянувши на Петронія, запитав:
— Чому тобі пригадався Авл Плавтій? Знаєш, під'їжджаючи до міста, я сильно розбив собі руку і провів у його домі більше десяти днів. Коли зі мною це сталося, Плавтій якраз проїздив дорогою, він побачив, що мені зле, і забрав мене до себе; там його раб, лікар Меріон, виходив мене. Саме про це і хотів я з тобою поговорити.
— Чого це раптом? Чи не закохався ти часом у Помпонію? Гіршого поєднання не можу собі уявити. Брр!
— Не в Помпонію, на жаль! — відповів Вініцій.
— Тоді в кого ж?
— Якби я сам знав, у кого! Та я навіть не знаю точно її імені — Лігія чи Калліна? В домі її називають Лігією, тому що вона з народу лігійців[60], і в неї є своє варварське ім'я: Калліна. Дивний дім у цих Плавтіїв! Народу багато, а тиша, мов у лісах Сублаквею[61]. Більше десяти днів я не знав, що там живе богиня. Але якось на світанні я побачив, як вона вмивалася біля фонтана в саду. І присягаюся тобі піною, з якої вродилась Афродіта, що промені пронизували її тіло наскрізь. Мені здавалося, коли зійде сонце, вона розчиниться в його світлі, як зникає з очей ранкова зірка. Відтоді я бачив її ще двічі, відтоді, повір, я не маю іншого бажання, мені не в радість усі розваги міста, я не хочу жінок, не хочу золота, не хочу коринфської бронзи, ні бурштину, ні перлів, ні вина, ні бенкетів, хочу тільки Лігію. Говорю тобі, Петронію, щиросердно, я тужу за нею, як тужив Сон, зображений на мозаїці у твоєму тепідарії, за Пасифеєю, тужу вдень і вночі.
— Якщо вона рабиня — купи її.
— Вона не рабиня.
— Хто ж вона? Вільновідпущениця Плавтія?
— Вона ніколи не була невільницею й не могла бути відпущеною на волю.
— Так хто ж вона?
— Сам не знаю — царська донька чи щось таке.
— Ти збудив мою цікавість, Вініцію.
— Але якщо ти захочеш мене вислухати, я тебе швидко вдовольню. Історія не занадто довга[62]. Ти, можливо, був знайомий із Ваннієм, царем свебів[63], — народ його прогнав, він довго жив у Римі й навіть прославився удачливою грою в кості та щасливою долею. Цезар Друз[64] повернув йому трон. По суті, Ванній був чоловіком твердим, спершу він правив непогано й воював успішно, та потім почав занадто завзято грабувати не лише сусідів, а й своїх свебів. Тоді Вангіон і Сидон, два його племінники, сини його сестри та Вібілія, царя гермундурів[65], вирішили змусити його знову вирушити до Рима… шукати щастя в грі.
— А, пам'ятаю, це було за Клавдія, зовсім недавно.
— Саме так. Почалася війна. Ванній закликав на поміч язигів[66], а його люб'язні племіннички — лігійців, які, прочувши про багатства Ваннія та сподіваючись на ласу здобич, прибули з такими полчищами, що сам імператор Клавдій стривожився. Втручатись у війну варварів Клавдій не хотів, одначе написав Ателію Гістру, що командував придунайським легіоном, аби той уважно стежив за перебігом війни й не дозволив порушити наш спокій. Гістр зажадав од лігійців обіцянки не переходити кордон, на що ті не лише погодились, але ще й дали заручників, серед яких були дружина та донька їхнього вождя. Ти ж бо знаєш, варвари вирушають на війну з дружинами й дітьми. Так що моя Лігія — донька того вождя.
— Звідкіля ти все це знаєш?
— Мені розповів сам Авл Плавтій. Лігійці тоді справді кордон майже не порушували, але ж варвари налітають, як буря, і, як буря, зникають. Так зникли й лігійці з турячими рогами на головах. Свебів і язигів Ваннія вони розбили, та цар їхній загинув, і вони пішли зі здобиччю, а заручники лишилися під владою Гістра. Мати невдовзі померла, доньку Гістр, не знаючи, що з нею робити, відіслав правителю всієї Германії Помпонію. Завершивши війну з хаттами[67], Помпоній повернувся до Рима, де Клавдій, як тобі відомо, дозволив йому тріумфальні почесті. Дівчина йшла за колісницею переможця, та коли урочистості добігли кінця, Помпоній теж не знав, що з нею робити, — адже заручницю не можна було вважати полонянкою, — і врешті-решт оддав її своїй сестрі, Помпонії Грецині, дружині Плавтія. В цьому домі, де все, від господарів до птиці в курятнику, сповнене чесноти, дівчина виросла, на жаль, такою ж доброчесною, як і сама Грецина, і стала такою красунею, що навіть Поппея поряд із нею мала б вигляд осінньої фіги поряд із яблуком Гесперид.[68]
— Ну, й далі що?
— Повторюю тобі, з тієї миті, коли я побачив її біля фонтана, побачив, як сонячні промені пронизують наскрізь її тіло, я без тями закохався.
— Виходить, вона прозора, як медуза чи як маленька сардинка?
— Не жартуй, Петронію, а якщо тебе ввело в оману те, що я так вільно говорю про своє захоплення, знай, що під ошатним вбранням нерідко приховані глибокі рани. Ще мушу тобі сказати, що по дорозі з Азії провів я одну ніч у храмі Мопса, сподіваючись отримати оракул. І ось уві сні мені явився сам Мопс[69] і прорік, що в моєму житті станеться велика переміна через кохання.
— Чув я: Пліній не раз говорив[70], що не вірить у богів, але вірить у сни, — і, можливо, його правда. Незважаючи на всі мої жарти, я й сам іноді думаю, що існує лише одне вічне, всемогутнє божество, яке творить, — Венера Родителька. Вона поєднує душі, поєднує тіла та предмети. Ерос вивів світ із хаосу. Чи добре він учинив, це інше питання, та коли вже так сталося, ми мусимо визнати його могутність, хоча можемо й не благословляти його.