— Я кохаю тебе, Калліно… божественна моя!
— Пусти мене, Марку, — мовила Лігія.
Та він продовжував говорити, й очі його затуманилися.
— Божественна! Кохай мене!
У цю хвилину пролунав голос Акти, що лежала по інший бік поряд із Лігією.
– Імператор дивиться на вас.
Вініція раптом охопив гнів — на імператора, на Акту. Її слова порушили чари п'янкої миті. Навіть дружній голос видався б йому в таку мить нестерпним, і юнак вирішив, що Акта хоче завадити його бесіді з Лігією.
Він підвів голову, глянув поверх плечей Лігії на молоду вільновідпущеницю і зі злістю сказав:
— Минув той час, Акто, коли на бенкетах ти лежала поряд з імператором, і кажуть, тобі загрожує сліпота. Як же ти можеш його розгледіти?
– І все-таки я його бачу… — начеб із сумом відповіла Акта. — Він теж короткозорий, і він дивиться на вас крізь смарагд.
Усе, що робив Нерон, насторожувало навіть найближчих до нього людей, — Вініцій теж стривожився, трохи остиг і почав крадькома поглядати на імператора. Лігія, котра від збентеження на початку бенкету бачила імператора ніби в тумані, а потім, схвильована присутністю Вініція та його словами, взагалі на Нерона не дивилася, тепер також спрямувала на нього зацікавлений і зляканий погляд.
Акта сказала правду. Імператор, схилившись над столом і примруживши одне око, а перед іншим тримаючи круглий шліфований смарагд, із котрим не розлучався, дивився на них. У якусь мить його погляд зустрівся з очима Лігії, й серце дівчини стислося від страху. Коли вона в дитинстві бувала в сицилійському маєтку Авла, стара рабиня-єгиптянка розповідала їй про драконів, які живуть у гірських ущелинах, і тепер їй уздрілося, що на неї раптом глянуло зелене око дракона. Мов перелякане дитя, вхопилася вона за руку Вініція, і в голові в неї замигтіли безладні, уривчасті думки. Значить, це він, цей страшний, всесильний володар? Вона його ніколи не бачила й уявляла собі іншим. Їй малювалося страшне лице із закам'янілими від злості рисами, а тут вона побачила велику голову на товстій шиї, справді страшну, та трохи й смішну, тому що здалеку вона нагадувала дитячу. Від туніки аметистового кольору — що було заборонено звичайним смертним — лягав синюватий відсвіт на широке квадратне лице. Волосся було темне, укладене, за заведеною Отоном модою, чотирма рядами кучерів. Бороди не було. Нерон нещодавно присвятив її Юпітеру, за що весь Рим висловлював йому вдячність, хоча потихеньку шепотіли, що присвятив її він тому, що вона, як у всіх чоловіків у його сім'ї, була руда. Лоб дуже видавався над бровами, й у цьому було щось олімпійське. Зсунуті брови виявляли усвідомлення своєї всемогутності, та чоло напівбога вінчало лице мавпи, пияка й комедіанта, позначене суєтністю, змінністю забаганок, обрезкле від жиру, незважаючи на молодість, і в той же час хворобливе та відразливе. Лігії він видався недобрим, але передовсім огидним.
Нарешті імператор одклав смарагд і перестав дивитися на Лігію. Тоді вона побачила його випуклі блакитні очі, що мружилися від яскравого світла, — вони були мов скляні, без усякого виразу, подібні до очей мерця.
А Нерон, звернувшись до Петронія, запитав:
— Оце і є та заручниця, в котру закоханий Вініцій?
— Так, вона, — підтвердив Петроній.
— Як називається її народ?
— Лігійці.
— Вініцій вважає її красивою?
— Одягни в жіночий пеплум трухлявий стовбур маслини, і Вініцію здасться він прекрасним. Але на твоєму обличчі, о незрівнянний знавцю, я вже читаю їй вирок! Тобі не треба оголошувати його! Так, так! Занадто худа! Худюча, суща макова голівка на тонкому стебельці, а ти ж, божественний естете, цінуєш у жінці стеблину, і ти три, чотири рази маєш рацію! Лице само по собі нічого не значить. Я багато почерпнув од тебе, але такого несхибного зору в мене ще нема. І я готовий побитись об заклад із Туллієм Сенеціоном на його коханку, що, хоча на бенкеті, коли всі лежать, нелегко судити про всю постать, ти вже собі сказав: "Завузька в стегнах".
— Завузька в стегнах, — заплющивши очі, повторив Нерон.
На вустах Петронія з'явилася ледве помітна посмішка, і Туллій Сенеціон, зайнятий розмовою з Вестином, точніше, поглумом над снами, в котрі Вестин вірив, повернувся до Петронія і, хоча уяви не мав, про що йдеться, сказав:
— Ти помиляєшся! Я у згоді з імператором.
— Чудово, — погодився Петроній. — Я саме доводив, що в тебе є крихта розуму, а ось імператор стверджує, що ти віслюк без усіляких домішок.
— Habet![154] — розсміявся Нерон, опустивши вниз великий палець, як робили в цирку на знак того, що гладіатор дістав удар і його треба добити.
Вестин, гадаючи, що йдеться ще про сни, вигукнув:
— А я вірю в сни, і Сенека мені колись говорив, що він теж вірить.
— Минулої ночі мені наснилося, що я зробилася весталкою[155], — сказала, нахилившись через стіл, Кальвія Криспінілла.
Тут Нерон заплескав у долоні, решта підтримала його, й зал загримів оплесками — адже Криспінілла, декілька разів уже розлучена, славилася в Римі нечуваною розпусністю.
Аж ніяк не соромлячись, вона сказала:
— Ну то й що! Вони всі старі та потворні. Хіба що Рубрія ще схожа на людину, а так нас було б двоє, хоча в Рубрії влітку бувають веснянки.
— Вибач мені, пречиста Кальвіє, — зазначив Петроній, — але весталкою ти могла б стати хіба що вві сні.
— А якби імператор наказав?
— Тоді б я повірив, що навіть найдивовижніші сни збуваються.
— Вони і справді збуваються, — сказав Вестин. — Я розумію людей, котрі не вірять у богів, але як можна не вірити снам?
— А ворожінням? — запитав Нерон. — Мені колись передрекли, що Рим перестане існувати, а я володарюватиму над усім Сходом.
— Ворожіння та сни часто збігаються, — сказав Вестин. — Якось один проконсул, який ні в що не вірив, послав до храму Мопса раба із запечатаним листом, заборонивши його розкривати, — він хотів перевірити, чи зуміє бог відповісти на запитання, що містилося в листі. Раб провів ніч у храмі, щоб йому наснився віщий сон, потім повернувся і сказав таке: "Мені снився юнак, світлосяйний, як саме сонце, котрий промовив тільки одне слово: "Чорного"". Почувши це, проконсул зблід і, звертаючись до своїх гостей, таких же невіруючих, як і він, сказав: "Знаєте, що було в листі?"