Ішли швидко вулицями, на яких щойно споруджені будинки яскраво біліли в місячнім сяйві. Місто було порожнім. Де-не-де тільки гуртики людей, увінчані плющем, співали й танцювали перед портиками під звуки флейт, скориставшись чудовою ніччю та святковою порою, що тривала від початку ігор. Лише коли вже були недалеко від домівки, Урс перестав молитися й заговорив тихо, наче боячись розбудити Лігію:
— Пане, це Спаситель урятував її від смерті. Коли я побачив її на рогах тура, почув у душі голос його: "Захищай її!" — і це був без сумніву голос агнця. В'язниця висмоктала з мене силу, але він мені повернув її на той час і він надихнув цей жорстокий люд заступитися за неї. Нехай буде воля його!
І Вініцій відповів:
— Нехай уславленим буде ім'я його!..
Але більше говорити не міг, позаяк раптом відчув, що ридання вириваються з грудей. Охопило його нестримне бажання впасти на землю й дякувати Спасителю за чудо і милосердя.
Тим часом прийшли додому. Челядь, попереджена висланим наперед рабом, вироїлася, зустрічаючи їх. Павло з Тарса навернув до своєї віри ще в Анції більшість цих людей. Злигодні Вініція добре були їм відомі, тож радість їхня від визволення жертв із лап Нерона була величезною, а зросла ще більше, коли лікар Теокл, оглянувши Лігію, засвідчив, що вона не дістала ніяких тяжких пошкоджень і що, коли мине слабкість після перенесеної тюремної пропасниці, буде здорова.
Опритомніла вона тієї ж ночі. Прийшовши до тями в розкішному кубікулі, освітленому коринфськими лампами, серед аромату вербени, не знала, де вона і що з нею діється.
Лишилася їй пам'ятною хвилина, в якій прив'язували її до рогів спутаного ланцюгами бика, тепер же, бачачи над собою в лагідному кольоровому світлі обличчя Вініція, подумала, що, напевно, вже не на землі. Думки плуталися в її голові; видалось її цілком природним, що зупинилися десь по дорозі до неба через її втому та слабкість. Не відчуваючи ніякого болю, всміхнулася до Вініція й хотіла його запитати, де вони, але з уст її зірвався тільки тихий шепіт, у якому він ледве зміг розібрати своє ім'я.
Ставши навколішки біля неї й легко поклавши руку на її чоло, сказав:
— Христос тебе врятував і повернув тебе мені!
Її вуста заворушилися знову, шепочучи щось незрозуміле, за хвилину, одначе, повіки її опустилися, груди від легкого подиху здійнялись, і вона поринула у глибокий сон, якого очікував лікар Теокл і після якого передбачав її видужання.
А Вініцій залишився біля неї навколішках, заглиблений у молитву. Душа його відтавала в любові такій великій, що він поринув у забуття. Теокл кілька разів заходив до кубікулу, кілька разів із-за відхиленої завіси з'являлася золотоволоса голова Евніки, врешті журавлі, що їх розводили в садах, почали курликати, сповіщаючи початок дня, а він іще подумки припадав до стіп Христа, не бачачи й не чуючи, що навколо нього діється, із серцем, перетвореним на жертовний вогонь вдячності, у захваті, за життя ще перебуваючи на вершині блаженства.
Розділ LXVIII
Петроній після визволення Лігії, не бажаючи дратувати імператора, вирушив разом з іншими августіанами на Палатин. Хотів послухати, про що там говоритимуть, а головним чином переконатися, чи Тигеллін не вигадав чогось нового на згубу дівчини. І вона, і Урс перебували певним чином під покровительством народу, й ніхто тепер не міг здійняти на них руку, одначе Петроній знав про ненависть, якою палав до нього можновладний префект Преторії, припускав, що, певно, той, не маючи можливості дістати його, старатиметься зігнати зло яким-небудь способом на його племінникові.
Нерон гнівним був і роздратованим, бо вистава завершилася зовсім інакше, ніж він бажав би. На Петронія не хотів спершу й дивитись, але той, не втрачаючи холоднокровності, підійшов до нього й невимушено, як справжній арбітр елегантності, сказав йому:
— Чи знаєш, божественний, що мені спало на думку? Напиши пісню про дівчину, яку воля володаря світу врятовує від рогів дикого тура й віддає коханому. Греки мають чулі серця, і я певен, що їх зачарує така пісня.
Нерону, незважаючи на його роздратування, думка така припала до смаку з двох причин: по-перше, як тема для пісні, й по друге, що міг прославити в ній самого себе як великодушного володаря світу. Тож хвилину подивився на Петронія, потім сказав:
— Так! Можливо, твоя правда! Але чи випадає мені оспівувати власну доброту?
— Не треба себе називати. Кожне в Римі відгадає й так, про що йдеться, а з Рима вісті розходяться по всьому світу.
– І ти певен, що це сподобається в Ахайї?
— Присягаюся Поллуксом! — вигукнув Петроній.
І пішов задоволений, бо вже тепер був упевнений, що Нерон, все життя якого було пристосуванням дійсності до літературних вимислів, не захоче зіпсувати собі тему, а тим самим зв'яже руки Тигеллінові. Одначе це не змінило його наміру випровадити з Рима Вініція, тільки-но здоров'я Лігії не буде тому перешкодою. Тому, побачивши його наступного дня, сказав йому:
— Відвези її на Сицилію. Виходить так, що з боку імператора нічого вам не загрожує, але Тигеллін готовий застосувати навіть отруту, якщо не з ненависті до вас, так до мене.
Вініцій усміхнувся на це й відповів:
— Вона була на рогах дикого тура, і Христос її врятував.
— Так ушануй його гекатомбою, — відповів із відтінком роздратування Петроній, — але не проси його рятувати її вдруге… Чи пам'ятаєш, як Еол прийняв Одіссея, коли той повернувся просити його вдруге змінити напрям вітрів? Боги не люблять повторюватися.
— Коли вона видужає, — відповів Вініцій, — одвезу її до Помпонії Грецини.
– І зробиш тим доречніше, що Помпонія лежить хвора. Сказав мені про це Антистій, родич Авла. Тут станеться таке тим часом, що люди про вас забудуть, — а по нинішніх часах найщасливіші ті, про кого забули. Нехай Фортуна буде вам сонцем узимку і тінню влітку!
Сказавши це, залишив Вініція радіти його щастю, а сам пішов розпитати Теокла про здоров'я та життя Лігії.
Але їй уже нічого не загрожувало. Коли б залишилась у підземеллі, виснажена після тюремної пропасниці, добило б її гниле повітря та злигодні, але тепер оточував її дбайливий догляд, і не просто достатком, але розкішшю. За приписом Теокла через два дні почали її виносити до садів, які оточували віллу, де вона залишалася протягом тривалого часу. Вініцій прикрашав її ноші анемонами і, головне, ірисами, аби нагадати атрій у домі Авла. Не раз у затінку розлогих дерев розмовляли, тримаючись за руки, про колишні страждання та тривоги. Лігія говорила йому, що Христос навмисно провів його по муках, аби змінити його душу й піднести її до себе, він же відчував, що це правда і що нічого не лишилося в ньому від колишнього патриція, який не визнавав іншого закону, крім власного бажання. Та в цих спогадах не було ніякої гіркоти. Здавалося обом, що всі літа пролетіли над їхніми головами і те страшне минуле вже далеко позаду. Тим часом огорнув їх спокій, якого ніколи не знали досі. Якесь нове життя, повне блаженства, йшло до них і брало їх до себе. У Римі безумствувати міг імператор і наповнювати тривогою світ, вони, відчуваючи над собою покровительство у сто разів могутніше, не побоювалися вже ні його злоби, ні його безумств, немовби він перестав бути повелителем їхнього життя або смерті. Якось надвечір почули ричання левів та інших диких звірів, яке долітало з віддалених віваріїв. Колись ті звуки пройняли тривогою Вініція, як зловісний знак. Тепер перезирнулися тільки з усміхом, а потім підвели очі до вечірніх зірок. Часом Лігія, ще дуже ослабла й неспроможна самостійно ходити, засинала в тиші садів, він же оберігав її сон, вдивляючись у її обличчя, й думав, що це вже не та Лігія, яку зустрів у Плавтіїв. Дійсно, в'язниця та хвороба дещо згасили її красу. Тоді, коли бачив її у Плавтіїв, і пізніше, коли прийшов її викрасти з оселі Міріам, була така прекрасна, мов квітка; тепер обличчя її стало майже прозорим, руки схудли, тіло виснажила хвороба, вуста поблідли, й навіть очі, здавалося, були не такі блакитні, як раніше. Золотоволоса Евніка, яка приносила їй квіти й коштовні тканини, щоб укривати ноги, у порівнянні з нею мала вигляд кіпрської богині. Естет Петроній марно намагався побачити в ній колишню привабливість і, здвигуючи плечима, думав, що ця тінь з Єлисейських полів не була варта тих зусиль, тих страждань і мук, які мало не висмоктали життя з Вініція. А Вініцій, який тепер любив її душу, любив іще дужче її, і коли оберігав її сон, видавалося йому, що оберігає весь світ.