— Послухайся, повелителю, цього старого: у християнах і справді є щось дивовижне… їхнє божество дарує їм легку смерть, але може бути мстивим.
На це Нерон квапливо заперечив:
— Це не я влаштовую ігри. Це Тигеллін.
— Авжеж! Це я, — відповів Тигеллін, почувши відповідь імператора. — Це я і сміюся собі зі всіх богів християнських. Вестин, повелителю, набитий забобонами міхур, а цей одважний грек готовий померти зі страху при вигляді квочки, що захищає своїх курчат.
— Це добре, — сказав Нерон, — але накажи відтепер одрізати християнам язики або затикати кляпом рот.
– Їм заткне його вогонь, о божественний.
— Лихо мені! — простогнав Хілон.
Але імператор, якому зухвала самовпевненість Тигелліна додала духу, почав сміятись і сказав, показуючи на старого грека:
— Дивіться, який вигляд має нащадок Ахіллеса!
І справді Хілон мав страшний вигляд. Рештки волосся на голові зовсім посивіли, на обличчі застиг вираз якогось безмірного неспокою, тривоги та пригніченості. Здавався часом одурманеним і напівпритомним. Часто не відповідав на запитання, часом знову впадав у гнів і робився зухвалим, так що августіани воліли його не зачіпати.
Така хвилина настала тепер.
— Робіть зі мною, що хочете, а я на ігри більше не піду! — закричав розпачливо, клацнувши пальцями.
Нерон подивився на нього через якийсь час і звернувся до Тигелліна:
— Простежиш, аби в садах цей стоїк був біля мене. Хочу бачити, яке враження справлять на нього наші смолоскипи.
Хілон злякався, одначе, погрози, що прозвучала в голосі імператора.
— Повелителю, — сказав, — нічого не роздивлюся, бо не бачу вночі.
А імператор одповів зі страшним усміхом:
— Ніч буде ясна, як день.
Потім повернувся до інших августіанів, з якими почав розмовляти про змагання, що їх мав намір улаштувати під кінець ігор.
До Хілона підійшов Петроній і, торкнувшись його плеча, сказав:
— Хіба не говорив я тобі? Не витримаєш.
А той відповів:
— Хочу напитись…
І простягнув дрижачу руку до кратера з вином, але не встиг його донести до рота, Вестин, бачачи це, відібрав у нього посудину, потім, присунувшись близько, запитав із цікавістю й переляком:
— Фурії тебе переслідують? Чи що?..
Старий дивився на нього якийсь час із розкритим ротом, ніби не зрозумів запитання, і заморгав очима.
А Вестин повторив:
— Фурії тебе переслідують?
— Ні, — відповів Хілон, — але переді мною пітьма.
— Як це пітьма?.. Нехай боги змилуються над тобою! Як це пітьма?
— Пітьма жахлива й непроглядна, в якій щось рухається і щось іде до мене. Але я не знаю що і боюся.
— Я завжди був певен, що вони чаклуни. Чи тобі що-небудь сниться?
— Ні, бо не сплю. Я не думав, що їх так скарають.
— Тобі їх жаль?
— Навіщо ви проливаєте стільки крові? Ти чув, що говорив той, із хреста? Лихо нам!
— Чув, — відповів тихо Вестин. — Але ж то палії.
— Неправда!
– І вороги роду людського.
— Неправда!
– І отруювачі вод.
— Неправда!
– І вбивці дітей…
— Неправда!
— Як же? — запитав здивовано Вестин. — Ти ж сам це говорив і віддав їх у руки Тигелліна!
— Тому й огорнула мене пітьма і смерть іде до мене… Часом здається мені, що я вже помер і ви також.
— Ні! То вони помирають, а ми живі. Але скажи мені: що вони бачать, помираючи?
— Христа…
— То їхній бог? Чи він могутній?
Але Хілон відповів також запитанням:
— Що то за смолоскипи мають палати в садах? Чув, що казав імператор?
— Чув і знаю. Їх називають "сарментиції" та "семіаксії"[375]… одягають на них жалобні туніки, просочені смолою, прив'язують їх до стовпів і підпалюють… Тільки б їхній бог не наслав на місто якого-небудь лиха… Семіаксії! То страшна мука!
— Ліпше це, бо не буде крові, — відповів Хілон. — Накажи рабові подати мені кратер до рота. Хочу випити, а розливаю вино, бо рука дрижить од старості…
Інші розмовляли в той час також про християн. Старий Доміцій Афр насміхався над ними.
– Їх так багато, — сказав, — що вони могли б розпалити громадянську війну, і, пам'ятаєте, були побоювання, чи не захочуть захищатися. А вони гинуть, як вівці.
— Нехай би спробували інакше! — сказав Тигеллін.
На це озвався Петроній:
— Помиляєтесь. Вони захищаються.
— Яким же чином?
— Терпінням.
— Це новий спосіб.
— Авжеж. Але чи можете стверджувати, що вони помирають, як звичайні злочинці? Ні! Вони помирають так, як ніби злочинцями були ті, хто їх засуджує на смерть, тобто ми й увесь римський люд.
— Що за дурниці! — вигукнув Тигеллін.
— Ніс abdera![376] — відповів Петроній.
Але інші, вражені влучністю його зауваження, почали переглядатися з подивом і повторювати:
— Правда! Є щось незвичайне й дивовижне в їхній смерті.
— Говорю вам, що вони бачать свого бога! — вигукнув Вестин.
Тоді кілька августіанів звернулося до Хілона:
— Гей, старий, ти їх знаєш добре: скажи нам, що вони бачать?
А грек виплюнув собі на туніку вино й відповів:
— Воскресіння!..
І затрусився так, що ті, які сиділи ближче до нього, вибухнули голосним сміхом.
Розділ LX
Вже кілька ночей підряд Вініцій проводив не вдома. Петронію спадало на думку, що він, може, знову склав якийсь новий план і працює над звільненням Лігії з Есквілінської в'язниці, одначе не хотів його ні про що запитувати, щоб не зашкодити роботі. Цей витончений скептик зробився теж до певної міри забобонним, а радше відтоді, як не вдалося вирвати дівчину з мамертинського підземелля, перестав вірити у свою зірку. Не розраховував, зрештою, і тепер на добрий результат зусиль Вініція. Есквілінська в'язниця, облаштована нашвидкуруч із підвалів будинків, які зруйновано для створення перешкоди пожежі, не була насправді такою страшною, як старий Тулліанум біля Капітолію, але охороняли її значно суворіше. Петроній розумів прекрасно, що Лігію переведено туди тільки для того, щоб не померла й не уникнула амфітеатру, отже легко йому було здогадатися, що саме з цієї причини мусять її пильнувати як ока в лобі.
— Певно, — говорив він собі, — імператор із Тигелліном призначають її на якесь особливе, страшніше від усіх видовище, і Вініцій скоріше сам загине, ніж зуміє її звільнити.
Вініцій, одначе, теж втратив сподівання, що йому вдасться її визволити. Нині міг це зробити лише Христос. Молодому трибунові вже йшлося тільки про те, щоб міг із нею побачитись у в'язниці.