Але, коли прибрали трупи, видовище перестало бути боротьбою, а змінилося низкою міфологічних картин, задуманих самим імператором. Отож побачили Геркулеса, який палає живим вогнем на горі Ета. Вініцій здригнувся при думці, що на роль Геркулеса призначити могли Урса, але, очевидно, черга не дійшла ще до вірного слуги Лігії, бо на вогнищі згорів якийсь інший, зовсім не відомий йому християнин. Зате в наступній картині Хілон, якого імператор не хотів одпускати з вистави, побачив своїх знайомих. Показували загибель Дедала[371] та Ікара. В ролі Дедала виступав Еврицій, той самий старець, який свого часу відкрив Хілону знак риби, а в ролі Ікара — син його, Кварт. Обох за допомогою хитромудрої машинерії піднято вгору, а потім з величезної висоти скинуто раптово на арену, причому молодий Кварт упав так близько до імператорського подіуму, що оббризкав кров'ю не тільки внутрішнє оздоблення, але також оббиті пурпуром поруччя. Хілон не бачив падіння, бо заплющив очі, чув лише глухий удар тіла, а коли за хвилину побачив кров біля себе, мало не зомлів удруге. Та картини змінювалися швидко. Соромітні муки дівчат, ґвалтованих перед смертю гладіаторами, що були переодягнені звірами, розвеселили публіку. Їй показали жриць Кібели й Церери, показали Данаїд, показали Дірку[372] й Пасіфаю[373], показали врешті дівчаток, яких розривали дикі коні. Глядачі аплодували все новим вигадкам імператора, який, пишаючись ними та хміліючи від оплесків, не відставляв тепер ані на хвилину смарагда від ока, спостерігаючи за білими тілами, які терзали залізом, та за конвульсіями жертв. Було зображено й картини з історії міста. Після дівчат побачили Муція Сцеволу, рука якого, прив'язана до тринога з вогнем, наповнювала запахом горілого м'яса амфітеатр, але який, як справжній Сцевола, стояв без єдиного стогону, з очима, зведеними догори, шепочучи молитву почорнілими губами. Коли його добили й тіло виволокли до споліарію, настала звична полуденна перерва. Імператор із весталками та августіанами покинули амфітеатр і попрямували до навмисно спорудженого пурпурового намету, в якому приготовлено для нього та гостей розкішний прандіум. Глядачі здебільшого, за його прикладом, вийшли на повітря, розташовувалися мальовничими гуртами навколо намету, щоб дати відпочинок утомленим од тривалого сидіння кінцівкам і спожити страви, які з ласки імператора щедро розносили раби. Найдопитливіші тільки, покинувши свої місця, спустилися на саму арену і, торкаючись пальцями липкого від крові піску, розводилися як знавці та любителі про те, що вже відбулось, і про те, чого ще очікувати. Незабаром, одначе, пішли й ці, аби не спізнитися на частування; залишилися тільки декілька людей, яких утримала не допитливість, а жалість до майбутніх жертв.
Ці причаїлись у проходах або на нижніх рядах, а тим часом розрівняли арену й почали копати в ній ями, одну біля одної, по всій площі, рядами від краю до краю, так що останній ряд виявився за кільканадцять кроків од імператорського подіуму. Знадвору долітав гамір люду, крики й оплески, а тут з гарячковим поспіхом робилися приготування до якихось нових мук. Несподівано відчинилися кунікули, і з усіх отворів, які виходили на арену, почали виганяти християн — вони були оголені й несли хрести на спинах. Зароївся від них увесь амфітеатр. Бігли старці, зігнувшись під тягарем дерев'яних брусів, біля них чоловіки у розквіті сил, жінки з розпущеним волоссям, яким намагалися прикрити свою голизну, хлопці-підлітки й малі діти. Хрести здебільшого, як і жертви, увінчано було квітами. Циркові служителі, шмагаючи нещасних батогами, змушували їх класти хрести біля приготовлених ям і самим ставати поряд. У такий спосіб мали загинути ті, кого першого дня ігор не встигли кинути на розтерзання собакам і диким звірам. Тепер хапали їх чорні раби і, кладучи навзнак на хресті, почали прибивати їм руки до поперечин ретельно та швидко, аби публіка, повернувшись по закінченні перерви, застала вже всі хрести поставленими. В усьому амфітеатрі розлягався тепер стукіт молотків, який відлунював у верхніх рядах і долітав аж на площу навколо амфітеатру та під намет, у якому імператор частував весталок і придворних. Там пили вино, насміхалися над Хілоном і шепотіли дивні слова на вухо жрицям Вести; на арені ж кипіла робота, цвяхи впивалися в руки й ноги християн, шурхотіли лопати, засипаючи землею ями, в які було поставлено хрести.
Серед жертв, до яких тільки за хвилину мала надійти черга, був Крисп. Леви не встигли його розтерзати, тож призначено йому хрест, а він, завше готовий до смерті, радів думці, що настає його година. Вигляд у нього був незвичний, бо висохле його тіло було зовсім оголене, тільки пов'язка на стегнах, а на голові був вінок із троянд. Але в очах у нього блищала та ж сама невичерпна енергія й те ж саме обличчя, суворе і фанатичне, дивилось із-під вінка. Не змінилось і його серце, бо як колись у кунікулі погрожував гнівом Господнім пообшиваним у шкури побратимам, так і сьогодні грізно засуджував їх, замість того аби втішати.
— Дякуйте Спасителю, — говорив він, — що дозволяє вам померти такою смертю, якою помер сам. Може, частину гріхів ваших за це буде вам відпущено — все одно дрижіть, бо справедливості має бути дотримано і не може бути однакової нагороди для злих і добрих.
А словам його вторив стукіт молотків, якими прибивали руки й ноги жертв. Усе більше хрестів здіймалося на арені, він же звертався до тих, що стояли ще кожне біля свого хреста:
— Бачу розверсте небо, але також бачу й розверсту безодню… Сам не знаю, чи зможу звітувати Господу за своє життя, хоча вірив, і ненавидів зло, і боюся не смерті, а воскресіння, не мук, а суду, бо настає день гніву.
У цю мить з-поміж ближніх рядів озвався спокійний і врочистий голос:
— Не день гніву, а день милосердя, день спасіння та блаженства, бо говорю вам, що Христос пригорне вас, утішить і посадить по праву руку. Сподівайтесь, бо небо розкривається перед вами.
На ті слова всі погляди звернулися до лав; навіть ті, що вже висіли на хрестах, підвели бліді, змучені обличчя й подивилися в бік мовця.