— Пісня твоя чудова, але зроблю тобі тільки одне зауваження: в четвертому рядку третьої строфи метрика далеко не найкраща.
Нерон почервонів од сорому, ніби його зловили на ганебному вчинку, подивився з перестрахом і відповів так само тихо:
— Ти все помічаєш!.. Знаю!.. Перероблю!.. Але ніхто більше не помітив? Правда? Ти ж, заклинаю тебе любов'ю богів, не говори нікому… якщо… тобі життя дороге…
На це Петроній нахмурив брови і з виразом нудьги та нехоті відповів:
— Можеш мене, божественний, скарати на смерть, якщо тобі заважаю, та не лякай нею мене, позаяк боги ліпше знають, чи боюсь її.
І, говорячи так, почав дивитись імператору просто в вічі, той же за хвилину відповів:
— Не гнівайся… Знаєш, що тебе люблю…
"Погана прикмета!" — подумав Петроній.
— Хотів сьогодні запросити вас на бенкет, — вів далі Нерон, — але волію зачинитись і шліфувати той клятий рядок третьої строфи. Крім тебе, помилку міг помітити ще Сенека, а може, й Секунд Карин, але зараз їх позбудуся.
Сказавши це, погукав Сенеку й повідомив йому, що посилає його разом із Акратом і Секундом Карином до Італії та в усі провінції по гроші, які наказує їм стягнути з міст, зі знаменитих храмів — словом, звідусіль, де тільки можна їх буде знайти або витиснути. Але Сенека, який зрозумів, що його змушують бути грабіжником, святотатцем і розбійником, рішуче відмовився.
— Мушу їхати в село, повелителю, — сказав, — і там очікувати смерті, позаяк я старий і нерви мої хворі.
Іберійські нерви Сенеки були міцнішими за Хілонові, й не такі вже хворі, але здоров'я його було загалом кепське, бо схожий був на тінь і голова останнім часом побіліла повністю.
Нерон, подивившись на нього, подумав, що, може, дійсно чекатиме недовго на його смерть, і відповів:
— Не хочу наражати тебе на небезпеку подорожі, якщо хворий, але з любові, що її маю до тебе, бажаю тебе мати поблизу, тож, замість поїздки в село, зачинишся в своєму домі й не покидатимеш його.
Після чого розсміявся й додав:
— Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовків за вівцями. Кого ж над ними поставити начальником?
— Постав мене, повелителю! — сказав Доміцій Афр.
— Ні! Не хочу накликати на Рим гніву Меркурія, якого ви присоромили, перевершивши його у злодійському ремеслі. Треба мені якого-небудь стоїка, як Сенека або як мій новий друг-філософ Хілон.
Сказавши це, почав оглядатись і запитав:
— А що сталося з Хілоном?
Хілон же, прийшовши до тями на свіжому повітрі й повернувшись до амфітеатру, ще коли імператор співав, підступив ближче і сказав:
— Я тут, сяючий сину Геліоса й Селени. Був хворим, але твій спів зцілив мене.
— Пошлю тебе до Ахайї, — сказав Нерон. — Ти мусиш знати до аса, скільки там є в кожному храмі.
— Учини так, о Зевсе, і боги припровадять тобі таку данину, якої ніколи нікому не припроваджували.
— Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливості бачити ігри.
— О Ваале!.. — сказав Хілон.
Але августіани, зрадівши, що настрій імператора поліпшився, почали сміятися та кричати:
— Ні, ні, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливості бачити ігри.
— Але позбав мене можливості бачити цих крикливих капітолійських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить і жолудевої шкаралупки, — заперечив Хілон. — Пишу ось, первородний сину Аполлона, гімн по-грецьки на твою честь і тому хочу провести кілька днів у храмі муз, аби благати їх про натхнення.
— О, ні! — закричав Нерон. — Хочеш ухилитися від наступних ігор! Нічого не вийде!
— Присягаюся, повелителю, що пишу гімн.
— Так будеш писати вночі. Благай Діану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.
Хілон опустив голову, поглядаючи зі злістю на присутніх, які знову почали сміятись. Імператор же звернувся до Сенеціона й до Суїлія Неруліна:
— Уявіть собі, — сказав він, — із призначених на сьогодні християн удалось упоратися ледве що з половиною.
На це старий Аквіл Регул, великий знавець усього, що стосується амфітеатру, подумав хвилину й зауважив:
— Ті видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369], тривають так само довго, але менш цікаво.
— Накажу давати їм зброю, — відповів Нерон.
А забобонний Вестин раптом вийшов із стану задумливості й запитав таємничим голосом:
— Чи помітили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцім без страждань. Я певен: вони щось бачать…
Сказавши це, підвів очі до отвору в даху амфітеатру, над яким уже ніч почала розстилати свій усипаний зірками веларій. Але решта августіанів відповіли сміхом і жартівливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смерті. Тим часом імператор подав знак рабам зі смолоскипами і покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августіани.
Ніч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотіли побачити імператора, та якісь похмурі й мовчазні. Тут і там пролунали оплески і стихли відразу. Скрипучі повози все ще вивозили зі споліарію криваві останки християн.
Петроній і Вініцій сиділи на ношах мовчки. Тільки поблизу вілли Петроній запитав:
— Чи подумав ти про те, що я тобі говорив?
— Так, — відповів Вініцій.
— Чи ти віриш, що тепер і для мене це справа найбільшої ваги? Мушу її визволити наперекір імператору і Тигелліну. Це боротьба, в якій я твердо вирішив перемогти, така собі гра, в якій хочу виграти, хоч би й ціною власного життя… Сьогоднішній день утвердив мене в цьому намірі.
— Нехай тебе винагородить Христос!
— Ось побачиш.
Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вілли й зійшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них і запитала:
— Ти — шляхетний Вініцій?
— Так, — відповів трибун. — Чого тобі треба?
— Я — Назарій, син Міріам; прийшов із в'язниці й приніс тобі звістку про Лігію.
Вініцій поклав йому руку на плече і при світлі смолоскипа подивився йому в вічі, не в силі вимовити й слова, але Назарій відгадав запитання, що завмерло на його вустах, і відповів:
— Поки що жива. Урс послав мене до тебе, пане, сказати, що вона лежить у гарячці, молиться й повторює твоє ім'я.
А Вініцій відповів:
— Слава Христу, який може повернути її мені.
Потім, узявши Назарія за руку, провів його до бібліотеки. За хвилину, одначе, надійшов і Петроній, аби чути їхню розмову.