Петро був тут. Стояв навколішках перед дерев'яним хрестом, прибитим до стіни сарая, й молився. Вініцій здалеку впізнав його сиве волосся і здійняті руки. Першою думкою молодого патриція було пройти через натовп, кинутися в ноги апостолу і кричати: "Рятуй!". Але, чи то від урочистості молитви, чи то від ослаблення, ноги в нього підкосилися, він опустився навколішки біля входу, почав повторювати, зі стогоном здійнявши руки: "Христе, помилуй!". Якби він був спокійнішим, помітив би, що не тільки в його проханні бринів зойк і що не тільки він приніс біль свій, тугу свою та свою тривогу. Не було в тому зібранні жодної людської душі, яка б не втратила дорогих серцю істот, і коли найревніші, найвідважніші з віруючих були вже ув'язнені, коли щогодини надходили нові звістки про знущання та муки, яких зазнавали в тюрмах, коли масштаби лиха перевершили всі припущення, коли залишилася вже тільки ця жменька, не було тут жодного серця, яке б не засумнівалось у вірі й не запитувало в розчаруванні: де Христос? І чому він дозволяє, аби зло ставало сильнішим од Бога?
Але тим часом благали його ще з розпачу про милосердя, бо в кожній душі жевріла досі іскра сподівання, що прийде, винищить зло, скине в безодню Нерона й запанує над світом… Ще дивилися в небо, ще прислухалися, ще молилися з трепетом. І чим довше Вініцій повторював: "Христе, помилуй!", тим дужче огортав його захват, як у хатині землекопа. Ось вони благають його із глибини скорботи, із безодні, ось благає його Петро, тож якоїсь миті розверзнеться небо, здригнеться земля в своїх основах і зійде він, у сяйві сліпучому, ступаючи по зірках, милосердний, але ж і грізний, і здійме до висот вірних своїх і накаже безодні пожерти гонителів.
Вініцій затулив лице руками і припав до землі. Зненацька оточила його тиша, немовби страх заморозив благання в устах усіх присутніх. І здалося йому, що має неодмінно статися щось, настане мить чуда. Був певен, що коли підведеться й розплющить очі, побачить світло, від якого сліпнуть зіниці смертних, і почує голос, од якого завмирає серце.
Але тиша тривала. Порушило її нарешті ридання жінки.
Вініцій підвівсь і з приголомшеним виглядом почав роззиратися.
У сараї замість неземного сяйва миготіли кволі вогники ліхтарів і світло місяця, що проникало крізь отвір у даху, вкривало все сріблом. Люди, що стояли навколішках поряд із Вініцієм, підводили в мовчанні наповнені слізьми очі до хреста; тут і там чулися ридання, а знадвору долинав обережний свист сторожі. Та ось Петро підвівся і звернувся до присутніх:
— Діти, піднесіть серця до Спасителя нашого й на вівтар його принесіть ваші сльози.
І замовк.
Раптом серед присутніх пролунав жіночий голос, наповнений гіркою скаргою та безмежною скорботою:
— Я, вдова, єдиного сина мала, який мене годував… Поверни мені його, отче!
Знову настала тиша. Петро стояв перед уклінною громадою, старий, стурбований, і видавався уособленням дряхлості й немочі.
Почувся другий жалібний голос:
— Кати познущалися над моїми доньками, і Христос дозволив це!
І третій:
— Лишилася сама з дітьми, а якщо мене заберуть, хто дасть їм хліба та води?
А потім четвертий:
— Ліна, якого не чіпали, взяли тепер і віддали на муки, отче!
І п'ятий:
— Коли повернемося додому, схоплять нас преторіанці. Не знаємо, де сховатися.
— Лихо нам! Хто захистить нас?
Так у нічній тиші бриніла скарга за скаргою. Старий рибалка заплющив очі й похитував своєю сивою головою над тією людською скорботою і тривогою. І знову запанувала тиша, тільки сторожа посвистувала стиха надворі.
Вініцій знову рвонувся був уперед, аби протиснутись до апостола і прохати в нього порятунку, але раптом ніби побачив перед собою прірву, і ноги його мовби приросли до підлоги. Що буде, коли апостол визнає свою неміч, якщо підтвердить, що римський імператор сильніший за назареянина Христа? Й від цієї жахливої думки волосся в нього на голові заворушилося — він відчув, що тоді в ту прірву впаде не лише решта його сподівань, але й він сам, і його Лігія, і його любов до Христа, і його віра, і все, чим жив, і лишиться тільки смерть і ніч, безмежна як море.
А тим часом Петро заговорив голосом спершу таким тихим, що ледве можна було його почути:
— Діти мої! Я на Голгофі[354] бачив, як Бога прицвяховували до хреста. Я чув стук молотків і бачив, як поставили хрест, аби натовпи дивилися на смерть сина людського…
…І бачив, як йому розітнули бік і як він сконав. А тоді, повертаючись од хреста, я волав у скорботі, як ви волаєте: "Горе! Горе! Господи! Ти ж Бог! Чому допустив це, чому сконав і чому засмутив серця нам, які вірили, що прийде царство твоє?.."
…А він, Господь Бог наш, на третій день воскрес і був між нами, і в сяйві слави вознісся в царство своє…
І ми, пізнавши малість віри нашої, укріпилися серцями своїми й відтоді сіємо зерна його…
Тут, повернувшись у той бік, звідки прозвучала перша скарга, заговорив уже сильнішим голосом:
— Чому скаржитесь?.. Бог сам віддав себе на муки і на смерть, а ви хочете, щоб вас од неї захистив? О маловірні! Невже ж не зрозуміли його вчення, невже він вам обіцяв тільки це життя? Ось він приходить до вас і говорить вам: "Ідіть шляхом моїм!", ось він підіймає вас до себе, а ви чіпляєтеся за землю руками й волаєте: "Господи, спаси!" Я, що є прах перед Богом, але перед вами апостол Божий і намісник, говорю вам в ім'я Христа: не смерть перед вами, але життя, не муки, але невичерпна насолода, не сльози та стогони, але співи, не рабство, але царювання! Я, апостол Божий, говорю тобі, вдово: син твій не помре, але народиться в славі на життя вічне, і ти з'єднаєшся з ним! Тобі, отче, якому кати зганьбили невинних дочок, обіцяю, що знайдеш їх білішими від лілій Хеврона! Вам, матері, кого віднімуть од сиріт, вам, які втратите батьків, вам, що ремствуєте, вам, хто уздрить смерть коханих, вам, засмучені, стражденні, стривожені, і вам, які мають умерти, в ім'я Христа обіцяю, що пробудитесь, як зі сну на щасне почування і як з мороку на світ Божий. В ім'я Христа, нехай спадуть більма з очей ваших і відігріються серця!
З цими словами підніс руку, ніби наказував, і вони відчули нову кров у жилах, а водночас дрож у тілі, бо стояв перед ними вже не старець, дряхлий і згорьований, але владика, який брав їхні душі й піднімав із праху та тривоги.