— Хвилину тому, володарю, — відповів раб.
"І значить, її не відбив!" — подумав Петроній.
І, скинувши тогу, вбіг до атрію. Вініцій сидів, схиливши голову мало не до колін, обхопивши її руками, але на відлуння кроків підвів своє скам'яніле обличчя, на якому тільки очі світилися гарячково.
— Запізнився? — запитав Петроній.
— Саме так. Її схопили ще до полудня.
Запанувало мовчання.
— Бачив її?
— Так.
— Де вона?
— У Мамертинській в'язниці.
Петроній здригнувся й запитливо подивився на Вініція.
Той усе зрозумів.
— Ні! — вигукнув Вініцій. — Її кинули не в Тулліанум[347], навіть не до середньої в'язниці. Я підкупив сторожу, аби поступились їй своєю кімнатою. Урс ліг на порозі й охороняє її.
— Чому Урс не захистив її?
— Прислали п'ятдесят преторіанців. Зрештою Лін йому заборонив.
— А Лін?
— Лін помирає. Тому його не взяли.
— Що збираєшся робити?
— Урятувати або померти з нею разом. Я теж вірю в Христа.
Вініцій говорив ніби спокійно, та в голосі його було щось таке пронизливе, що серце Петронія здригнулося від щирої жалості.
— Я тебе розумію, — сказав він, — але як ти її хочеш рятувати?
— Я підкупив сторожу, щоб уберегти її від знущань, а головне, щоб не перешкодили їй утекти.
— Коли це має статися?
— Вони сказали, що не можуть видати її мені відразу, оскільки бояться відповідальності. Коли тюрми заповняться багатьма в'язнями й рахунок їм буде втрачено, тоді мені її віддадуть. Але це в крайньому разі! Спершу ти спробуй урятувати її й мене! Ти друг імператора. Він сам її мені віддав. Іди до нього й рятуй мене!
Петроній замість відповіді погукав раба і, наказавши йому принести два темні плащі та два мечі, звернувся до Вініція.
— По дорозі тобі відповім, — сказав він. — Тим часом бери плащ, бери зброю й ходімо до в'язниці. Там дай сторожі сто тисяч сестерціїв, дай удвічі, втричі, вп'ятеро більше, щоб випустили Лігію зараз. Інакше буде запізно.
— Ходімо, — сказав Вініцій.
І за хвилину обидва опинилися на вулиці.
— А тепер слухай мене, — сказав Петроній. — Не хотів гаяти часу. Від сьогодні я в опалі. Моє власне життя висить на волосинці, тому нічого не можу добитися в імператора. Гірше того! Маю певність, що вчинить усупереч моєму проханню. Коли б не це, хіба б я радив тобі тікати з Лігією або відбивати її? Адже коли б ти зміг утекти, гнів імператора впав би на мене. Але нині він скоріше вдовольнив би твоє прохання, ніж моє. Не розраховуй, одначе, на це. Визволь її з в'язниці й тікай! Нічого більше тобі не залишається. Коли це не вдасться, тоді доведеться пробувати інші способи. Тим часом знай, що Лігію кинули до в'язниці не тільки за віру в Христа. Її й тебе переслідує гнів Поппеї. Пам'ятаєш, ти образив Поппею, відштовхнувши її? А вона знає, що відштовхнув заради Лігії, яку й так зненавиділа з першого погляду. Адже вона й раніше намагалася знищити її, приписуючи її чарам смерть свого дитяти. У тому, що сталось, є рука Поппеї! Чим же поясниш, що Лігія виявилася першим в'язнем? Хто міг указати будинок Ліна? Кажу тобі, шпигували за нею давно! Знаю, що тобі розриваю душу, віднімаю останню надію, але говорю тобі це навмисно, щоб ти знав, — якщо ти її не визволиш, перш ніж вони здогадаються про твої спроби, то загинете обоє.
— Саме так! Розумію! — відповів глухо Вініцій.
Вулиці через пізню годину були порожні, одначе подальшу розмову перебила зустріч з п'яним гладіатором, який заточився на Петронія так, що обперся рукою на його плече і, дихаючи в обличчя перегаром, загорлав хрипким голосом:
— Християн до левів!
— Мірмілоне[348], — озвався спокійно Петроній, — послухай доброї поради і йди своєю дорогою.
Та п'яний ухопив його і другою рукою за друге плече:
— Кричи разом зі мною, інакше скручу тобі в'язи: християн до левів!
Але нервам Петронія було вже доволі цих криків. Відтоді, як вийшов із Палатину, душили його вони, мов кошмар, і терзали йому вуха, тож, коли побачив при тому занесений над собою кулак здоровила, урвалося його терпіння.
— Приятелю, — мовив, — од тебе смердить вином, і ти мені заважаєш.
Із цими словами ввігнав йому в груди аж по руків'я короткий меч, яким озброївся, виходячи з дому, потім, узявши під руку Вініція, ніби нічого й не сталося, мовив далі:
– Імператор сказав мені сьогодні: "Передай Вініцію від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни". Ти розумієш, що це значить? Вони хочуть із твого болю влаштувати собі забаву. Там усе продумано. Можливо, через це не ув'язнено досі тебе й мене. Якщо ти її не зумієш зараз вирвати, тоді… не знаю!.. Може, Акта заступиться за тебе, але чи доб'ється чого?.. Твої землі сицилійські могли б також спокусити Тигелліна. Спробуй.
— Оддам йому все, що маю, — відповів Вініцій.
Од Карин до Форуму було не дуже далеко, дійшли швидко. Нічний морок уже розсіювався, й мури замку виразно виступали з сутінків.
Раптом, коли повернули до Мамертинської в'язниці, Петроній зупинився і сказав:
— Преторіанці!.. Запізно!
Дійсно, в'язницю оточувала подвійна шеренга солдатів. Досвітня зоря сріблила їхні залізні шоломи і гостряки списів.
Обличчя Вініція стало блідим, як мармур.
— Ходімо, — сказав.
За хвилину стояли перед шеренгою. Петроній, маючи неабияку пам'ять, знав не тільки командирів, але й майже всіх солдатів Преторії, — зразу ж побачив знайомого командира когорти й кивнув йому.
— А що це, Нігере? — сказав він. — Наказано вам пильнувати в'язницю?
— Саме так, шляхетний Петронію. Префект побоюється, що будуть пробувати відбити паліїв.
— Чи маєш наказ не впускати нікого? — запитав Вініцій.
— Ні, пане. Знайомі відвідуватимуть ув'язнених, і в такий спосіб ми виловимо більше християн.
— Так мене впусти, — сказав Вініцій.
І, стиснувши долоню Петронія, сказав йому:
— Побач Акту, а я прийду довідатись, яку тобі дала відповідь.
— Приходь, — відповів Петроній.
У ту мить під землею та за товстими мурами почувся спів. Пісня, спершу глуха і пригнічена, ставала все гучнішою. Голоси чоловічі, жіночі й дитячі зливалися в єдиний злагоджений хор. Уся в'язниця в тиші світання зазвучала, мов арфа. Та в голосах не було ні скорботи, ні розпачу. Навпаки, бриніли в них радість і тріумф.