Прихід Евніки перервав його роздуми. Коли побачив її, турботи й тривоги його щезли без сліду. Забув про імператора, про немилість, у яку потрапив, про знікчемнілих августіанів, про переслідування, що загрожували християнам, про Вініція й Лігію і дивився тільки на неї очима естета, захопленого дивовижними формами, й коханця, для якого ці форми дихають любов'ю. Вона, одягнена в прозорі фіолетові шати, що називалися coa vestis[346], крізь які проглядало її рожеве тіло, була дійсно прекрасна, як богиня. Відчуваючи, що він од неї в захваті, і кохаючи його всією душею, завше прагнучи його пестощів, зашарілася від радості, наче була не наложницею, а цнотливим дівчам.
— Що мені скажеш, Харито? — сказав Петроній, простягаючи до неї руки.
Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голівку, відповіла:
— Повелителю, прийшов Антемій зі співаками й запитує, чи бажаєш його сьогодні слухати?
— Нехай зачекає. Заспіває нам за обідом гімн Аполлону! Навколо ще згарища та попіл, а ми слухатимемо гімн Аполлону! Присягаюся пафійськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязі, мені здається, що Афродіта прикрилася клаптиком неба і стоїть переді мною.
— О повелителю! — мовила Евніка.
– Іди до мене, Евніко, обійми мене міцно й дай мені вуста твої… Кохаєш мене?
— Не кохала б дужче самого Зевса.
Після цих слів припала вустами до його вуст, тремтячи від щастя в його обіймах.
Але за хвилину Петроній сказав:
— А якби нам довелося розлучитись?..
Евніка з жахом подивилася йому в вічі:
— Як це, повелителю?..
— Не лякайся!.. Бачиш, хто знає, чи не доведеться мені вирушити в далеку подорож.
— Візьми мене з собою…
Але Петроній, раптово змінивши предмет розмови, запитав:
— Скажи мені, чи на галявинах у саду ростуть асфоделі?
— У саду кипариси й галявини пожовкли від пожежі, з миртів осипалося листя, й весь сад стоїть, як мертвий.
— Весь Рим стоїть, як мертвий, а незабаром буде справжнім цвинтарем. Чи знаєш, що буде видано едикт проти християн і розпочнуться переслідування, під час яких загинуть тисячі людей?
— За що їх каратимуть, повелителю? Вони люди добрі й смирні.
— Саме за це.
— Тож їдьмо до моря. Твої божественні очі не люблять дивитися на кров.
— Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезію змастити мені спину. Присягаюся поясом Кіприди! Ніколи ти ще не здавалася мені такою прекрасною. Накажу зробити тобі ванну у формі мушлі, й ти будеш у ній, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.
І пішов, а за годину вони обоє у вінках із троянд і з затуманеними пристрастю очима прилягли біля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували їм убрані амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубків, слухали гімн Аполлону, виконуваний під звуки арф співаками під орудою Антемія. Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.
Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.
— Володарю, — звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, — центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.
Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:
— Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.
Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:
— Впусти.
Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.
— Шляхетний пане, — сказав, — ось лист від імператора.
Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.
— Читатиме ввечері нову пісню з "Троїки", — мовив, — і запрошує мене.
— Маю тільки наказ оддати листа, — озвався сотник.
— Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?
— Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.
— Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?
— Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.
— Розумію, — сказав Петроній, — проти християн.
— Саме так, пане.
— Чи давно почали облаву?
— Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.
Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:
— Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.
— Візьми собі цей кратер, — сказав Петроній.
Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.
"Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, — мовив собі, коли арфи озвалися знову. — Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.
Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся".
— Повелителю, імператор пише: "Приходьте, коли маєте бажання", — сказала Евніка. — Ти підеш?
— Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, — відповів Петроній, — тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.
Після обіду та звичайної прогулянки віддався в руки рабинь-причісувальниць і рабинь, які вкладають складки тоги, і за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пізній, вечір тихий, теплий, місяць світив так яскраво, що раби-лампадарії, які йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях і серед руїн вешталися напідпитку ватаги людей, у гірляндах із плюща та жимолості, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду імператора. Багато зерна та сподівання на великі ігри наповнювали веселістю серця римлян. Подекуди співано пісень, у яких прославлялася "божественна ніч" і любов, в інших місцях танцювали при світлі місяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош "шляхетного Петронія", і тоді натовп розступався з вигуками привітання на честь свого улюбленця.