На око виглядало, ніби той процес у Пасхальні дні…
Але процес був тільки приключкою. І Пилат зловився на ньому, як жовтодзьобе пташеня в сильце, що його наставив негідник без сили, без честі, без сміливості!..
Дійсно, фатум[420] не тільки посміявся над Пилатом, а просто плюнув йому в обличчя!
І знову, як після процесу в Єрусалимі, Понтій перестав спати…
— Помре нам пан!
— Швидко помре! — перемовлялися невільники.
Але що невільникові панова смерть? Помре цей, буде інший! Хіба здихаєшся рабства смертю пана? А все ж таки невільники співчували. І знайшовся навіть такий, що пожалів пана не тільки словами, але й учинком.
— Ні! Це не чари юдейські, як дехто каже! — прийшов до остаточного висновку раб Едуен. — Це заподіяли так нашому панові ображені боги! Боги нашої землі. І саме за те, що ставить вище них своїх римських богів! Треба одного: перепросити Тараніса та Беліссену[421].
Ось піде Едуен на тяжку прощу в бездорожні ліси… І коли пощастить йому дійти, випросить панові здоров’я й життя!..
Умовив управителя, випросився:
— Піти панові по лік!
— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!
…………………
І подався Едуен спочатку вздовж Родану.
Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.
Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі[422].
Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..
Як би ж не знали вони й про ту приховану "істину", що так за нею пан побивається?
І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:
— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…
Мабуть, що знає!..
Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…
Золота не беруть. Кажуть на нього:
— Зло! Жовте нещастя!
Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.
Кажуть лише:
— Богові дякувати!
А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:
— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає[423]…
Незрозуміле це Едуенові… Як-бо це так? Стільки народів на світі, а в усіх — один-єдиний бог! Той самий? Ще й нібито всіх, усі ці народи, він один і створив?..
Щось тут, певно, не так!..
Дивиться на верхи дерев Едуен, а вони лише вітами хитають, мовляв:
— Де ж тобі, людино, таке зрозуміти!
— І таки правда! — погоджується Едуен. — Де ж би таке можна було збагнути?
Зітхає. ЗакруЧує за вухо довге пасмо волосся, що виростив собі, як старий звичай каже, на виголеній голові[424], — і йде все вище, все далі…
Друїди знайдуть раду! Вони-бо знають багато, якщо не все на світі!
Не дурно ж вони з небесними духами говорять… А духи до них по веселці, як по повітряному мості, спускаються…
Аби лише дійти до їхніх печер!..
Там є ті таємні могили невідомих істот… Ніби також людей, але таких, що то ще перед людьми Землю-Матір топтали…
Кажуть-бо ті, що знають усе, що вже три тисячі літ обминали дощі ці могили, аж поки вони на поверхні землі не з’явились[425]…
— Три тисячі літ! — міркує Едуен.
Добре ж, якби він міг собі уявити, чи це дуже довго. Але Едуенова уява не вельми велика. Не вистачає її, щоб уявити собі ті істоти, що були ще "перед людьми"…
Знає він тільки, що полишили вони друїдам чарівний камінець каллаїс.
Едуен цю назву добре знає! Навіть у дитинстві бачив той святий камінь на власні очі! Ба, навіть цілував його!..
Бо то камінь вічного щастя, а дехто каже: камінь вічного життя[426]! В’ються думки Едуенові, в’ються все вгору й стежки, в доброму, без хижого звір’я друїдському лісі[427]…
Неначе вже веселіше шелестить і гомонить той високий ліс, що з небом говорить і над головою людини перекочує хвилі повітряного шуму… Аж здається Едуенові, що новою силою наливається його тіло…
Неначе він тільки що вибрався в путь!
Бо ліс — це рідний батько! Рідний дім! Тільки в лісі захист і безпека.
В лісі скрізь їжа! І джерела студені, чисті, співучі… І ліки… Й зілля чарівне! Все — в лісі!
Та ж у лісі, — в побожному зворушенні оглядається на один і на другий бік Едуен, — та ж у лісі таки й самі боги живуть!..
А в хащах, куди не повернешся, ліворуч і праворуч, попереду і ззаду — скрізь кують зозулі… Цілий тисячоголосий хор зозуль!
Крешуть світлі іскри молотками, обмотаними шовком…
І вилітають іскри, легесенькі, срібні, високо-високо… широко-широко… аж згаснуть у вогких глибоких лісових пущах… Розлітаються гущавинами, вигаслі, як холодні капки… без жодного блиску… Щось розпирає широкі груди варвара. Туга чи щастя?
Якби Едуен знав, що це таке?! Таке-бо воно йому незвичайне… без назви те почуття… Й таке п’янке… гарне!
Почуття волі, свободи…
…………………
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене! Мідянокоса та пророчиця, кажеш?
Допитується й перепитує Пилат. І не може відвести погляду від галузки омели, від оливного віття та тернових шпичок, що їх приніс йому Едуен із своєї прощі до друїдів.
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене!
Пилатова думка спалахнула давно вже забутою радістю:
— Вона це!.. Магдалина! Вона!
І збудилась так давно вже приспана енергія…
Зазвучала в ній якась нова, раніш незнана Пилатові нота.
Було в ній щось тепле, хвилююче, що викликало тремтіння серця…
Поривало подивитися на всіх приязно, дати комусь радість, співчувати, підтримати, виявити ніжність… Так, ніжність… таку незнану Пилатові!..
Ожила осяйна мрія й освітила прийдешнє… Ні, більш як мрія — надія стала, як ростральна фігура на кораблі його життя!
Ці почуття постали такою могутньою хвилею, що залили раптом увесь світ… І несли Пилата в невідомий край… у ясні простори… без меж, без кінця!..
Пилат зітхнув з полегшенням, немов скинув із себе тягар, що тяг його на дно… З’явилася мета в його житті!
Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пилат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келех…