Але виходу не було.
Вимагати її повернення? Римський патрицій та eques[414] не міг собі дозволити цього! Завернути можна хіба рабиню — але не матрону.
Просити? Як Катул[415] — Лесбію[416]? Це не личило ані його вікові, ані його гідності.
А втім, Пилат знає Прокулу! Знає й те, що вона ніколи не забуде і ніколи не простить йому його зламу.
Юдей Йосиф з Ариматеї, один із найближчих приятелів Раббі Галиленського, простив Пилатові його злам, хоч цей злам привів до смерті його, Йосифового приятеля, Раббі…
Але Прокула?
Прокула цього зламу ніколи не простить! Дарма, що нікого з її близьких цей злам не привів до смерті. Але… скинув Пилата з п’єдесталу, на якім він стояв для Прокули!..
Кай?
Для кожного юнака життя починається тільки від нього самого! Від хвилини, коли він самостійно, як юний орач, покладе свою руку на плуг життя!
У нього своє щастя, свій світогляд, свій світ!.. З його листів, аж надто нечастих, стриманих і з виразним підкресленням синівської пошани, Пилат вичитував ненаписане: син, як і дружина, перестав бачити в ньому взірець для себе.
Причина? Злам! Упадок з п’єдесталу!..
І от, як старий пень, що з нього виріс молодий і сильний паросток, Пилат може мовчки трухлявіти в своїх неоглядних лісах…
Чекатиме, поки не вдарить у нього грім… або поки сам собою не спорохнявіє. А вітер рознесе його безвартісну порохню… Отож, як старому пневі, родиною йому міг бути тільки ліс…
У ньому знаходив Пилат повну самотність, інколи протягом цілого дня не говорячи ні до кого жодного слова…
В нечинності та зневірі в життєву мету, Пилат швидко трухлявів… І в міру, як слабшало в ньому бажання жити, міцнішали немочі, яких не поборював, поки вони були тільки в зерні. Ще недавно твердий, грізний прокуратор Юдеї з кожним днем ставав тихіший, безпомічно слабший. Був, як безнадійно хворий, що для нього ясне одно: незабаром прийде кінець.
Останнім листям обсипались думки… Навіть уже не тяжіли журбою чи болістю! Були безвартісні. Справді, як сухолист, що йому вже ніхто й ніщо не може повернути ні життя, ні барви…
— Ніхто й ніщо! — промовили Пилатові уста.
І звук власного голосу пробудив його до дійсності.
Пилат був сам, як і завжди тепер. Не хотів бачити коло себе нікого, навіть свого лікаря.
Однак чутке вухо виявило чиюсь присутність у шелесті зелені, що обвивала терасу.
Пізнав раба Едуена, одного з тих небагатьох, що не були відпорні панові та що їх послуги він приймав без незадоволення й роздратування. Невільник стояв у покірливій позі, прохаючи дозволу на слово.
Пилат дозволив поглядом. Тоді Едуен з радісною усмішкою почав вимотувати із свого плаща щось темне.
Вираз рабового обличчя став милий, приязний, співчутливий. Немов не до пана, а до рівного собі віком і становищем прийшов, як приятель.
— Ясний пане! — всміхнувся радісно на повний рот. — Я приніс ось що!
І на простягнених руках, як подають на стіл полумисок, Едуен подав панові живого молодого зайчика.
Звірятко спокійно дивилося гарними, як вогкий агат, чорними очима на нове оточення й незнайому постать. Ворушило чорними вушками, однак до втечі не схоплювалося. Навпаки, довірливо витягло сірувато-гніду голівку, коли Едуен поклав його панові на коліна.
Пилатова рука машинально доторкнулася м’якенької вовни звірятка.
А Едуенове обличчя освітилося людською приязню, без тіні рабської підлесливості. Зігнувшись, і собі погладив чорні вушка зайчатка, що гнідо-сірою грудочкою вмостилося у фалдах білої м’якої Пилатової туніки.
— У лісі, ма-а-нюсінького знайшов його… — показували вищербленого зуба Едуенові уста з-під довгих звислих вусів[417].
— І от… приручив[418]!
Підняв на Пилата несміливий погляд.
Але голос раба діткнувся Понтієвого серця, як рука приятеля, що стискає дружню руку…
— Не галасливий… тихесенький!.. Може, розважатиме ясного пана…
ТІилатові пальці знерухоміли на пухнатій спинці тваринки.
Щось затремтіло в серці твердого прокуратора Юдеї… Щось озвалося далекою луною…
Хотів промовити, але слів не знайшов, на очі набігали сльози… Тільки хитнув головою… давнім звичаєм — двічі.
Едуен зник.
А Пилатові ще довго здавалося, ніби Прокулина тепла рука теплим дотиком затрималася на його повіках…
Раптом почув себе ще меншим, безсильнішим і таким самітним, покинутим!..
Важко зітхнув:
— Жаліють мене… навіть власні раби!.. А вона… вона…
І голова з твердими рисами, з гіркою глибокою зморшкою біля опущених кутиків уст, опустилася ще нижче…
…………………
З того дня на кожному кроці Пилат помічав вияви співчуття у своїх рабів: і в несміливих поглядах їхніх, в обережних рухах, в зітханнях, що іноді зривалися з їхніх уст. Розумів, що в тому проглядає людська добрість, а не слухняність чи страх невільничий.
І це гостро пекло колишнього можновладця… Як милостиня… від якої не міг відмовитися, щоб дожити віку!..
Лікар Антимах, мовчазний грек, був єдиною особою в маєтку, що знала, з чого починати розмову, й могла викликати Пилата на розмову.
Але лікар також бачив, що його пацієнт, хоч фізично ще дужий, не потриває довго, бо не хоче жити!
А все ж таки часами лікареві пощастило викликати Пилата на розмову. Тоді, як у власних думках, вимовлених уголос, Пилат шукав пояснення своєї меланхолії. Але для цього мусіла з’явитись причина.
А такою причиною був або синів лист, або повернення когось із посланців, що приїздив повідомити про повну відсутність слідів Магдалини після відплиття барки з Таррагони…
На Таррагоні обривалися всі сліди. Власне, це була тільки єдина літера на табличці, замість цілого слова… Відпала навіть можливість якихось припущень! Для мозкової чинності залишалась тільки одна сфера — згадки! І тільки оті спомини про минуле були єдиним субстратом, на якому Пилат ще тримався при житті.
Але Пилат не хотів наслідувати всіх римських сенаторів на відпочинку, що на старі роки писали свої мемуари. Про що, власне, міг би він писати? Впускати юрбу в своє інтимне життя? Життя з Клавдією Прокулою?
Чи про те, що його переможено підступом і лукавством?
Чи виправдовуватись, що перемогли "переможені", на яких він наступив своєю сандалею? Якими так погорджував, що навіть не вважав потрібним тримати в Єрусалимі цілої легії вояків[419]? І знов повертався до основного питання: що ж, власне, звалило його?