Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.
Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:
— Людина!.. Втоплена людина…
Тепер уже це бачив і єпископ. Була це людина… в римській білій тозі! Край тоги розіслався по воді й уподібнився до велетенського крила…
Руки були розкинені навхрест. Труп наближався, немовби човен притягав його до себе.
Ще мент, і рука мерця черкнулася облавка… Неначе шукала порятунку.
Мовчазний Лазар на цей раз не витримав, плеснув руками й крикнув:
— Во ім’я Боже!.. Понтій Пилат!
…………………
Міцно спить у човні, що причалив у маленькій затоці біля печери, молодий дужий Север.
Спати в печері? З мертвим і воскреслим із гробу? Цього нерви молодого варвара не могли витримати!
Хто ж бо знає, які загробні таємниці розповідатимуть ті двоє? А, звісно, розповідатимуть!
Бо ж єпископ виразно сказав:
— Знаю людину цю!
Жаль Северові, що з переляку недочув, як пастир Лазар назвав того утопленика!
Може, єпископ наперед знав, що зустріне в річці цього свого мертвого приятеля? Він-бо все знає! І на землі, і під землею, і на небі! Чари! Мо-о-огутні чари знає!
Тому єпископ і мовчав цілу дорогу, що в дусі говорив замовлення!.. Север це добре розуміє!
І друїди вміють говорити з мертвими, духів викликають, де схочуть! Але мудрість християнська куди сильніша за друїдську!
Якби Север не був у тому впевнений, то хіба він був би охрестився?
А цей випадок хіба про це не свідчить?
Друїди можуть викликати тільки духа. А цей пастир християнський ще й тіло викликав! Дарма, що мертве! Та ще й звідкіль! Аж із самісінького Рима!
Север був і в самій Массілії, тож знає, бо бачив там, як великі римські пани одягнені…
І цей пастирів утоплений приятель — неабиякий пан! Коли удвох з єпископом виносили тіло на берег, ураз помітив Север, що на сандалях срібні застібки-півмісяці…
Самі срібні! А пояс! А меч!.. Самі дорогі речі!
…………………
Север не помилявся: в печері було чимало хмизу і кресало на місці. Правда, хмиз по дощах був вогкий, губка до кресала також… А все ж таки запалили вогонь.
Тільки хмиз дуже курів. Аж дихати було тяжко.
Тож Север відмовився від кулеші. Взяв тільки добрий шмат хліба, помащений оливою, дві головки часнику й вийшов із печери. Більш до неї не заходив: спатиме в човні…
А єпископ Лазар у печері схилився над трупом прокуратора Юдеї, вже понівеченим кількаденним перебуванням у воді.
Приглядався до опухлого обличчя, по якому скакали рожеві відблиски вогників багаття. Здавалося, що різні вирази запиту, прохання, надії пересуваються по мертвому обличчі.
Оглянув тіло. Не було на ньому ні ран, ні ознак насильницької смерті.
Притяг до вогню обрубок дерева й сів. Дивився на тіло в глибокій задумі.
— Чи ж гадав я, що колись буду стерегти тіло судді Ісусового? Щоб уранці поховати його… якщо вдасться викопати яму та привалити її камінням… щоб лиси не розгребли… Все ж таки людина!..
І ніби відгомоном на цю Лазареву думку, пролунало у згадці давноминулих часів: — Ecce Homo!
Згадав? Чи… дійсно вчулось? Аж оглянувся.
І здалося, що над багаттям у червоному сяйві, мов за заслоною диму, стоїть Раббі… у білому довгому хитоні… Із смугастим плащем на рамені…
Чисто так, як бачив його у Витанії!
Стоїть живий, дійсний, реальний… з лагідним виразом на обличчі…
Почув навіть знайомий голос:
— Так, людина! Тільки людина! Як усі інші люди… недосконала, повна кволостей… Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними… Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були…
Усміхнувся й зник. Немов розплився з димом…
Єпископ підвівся, став над покійником.
— Не осудив тебе, бо ти тримався права людського… але шукав Істини, хоч і не знав, де вона…
Замовк. Бо здавалося єпископові, що не годиться дорікати мертвому… Та й марно це!
Обернувся, щоб вийти з печери. І раптом відчув, ніби з серця його вирвався могутній потік…
Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любові… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…
Це слово "грішник" аж хитнуло ним, як вітер очеретиною…
Але ж "Господь не хоче смерті грішника"! Чи ж не написано це?
Лазар швидко обернувся до втопленого й підняв руки до неба, немов би офірував на них свою віру, своє серце, недосконалість своїх думок, таких людських, дрібних…
За хвилину промовив до мертвого:
— In nomine Jesu! Pontie, veni fora![469]
І вийшов з печери не оглядаючись…
Сильним віддихом, як по тяжкій праці, підіймались єпископові груди.
Чув, як голосно стукотіло в них серце, мало не викликаючи луни!
Довкола все завмерло.
З лісу, з річки, з далеких лук не було чути жодного голосу, найменшого шелесту…
Річка лежала, як полірована мафкатова[470] плита, немовби вода спинила свій рух. Небо проясніло вже. Зорі немов наблизились, приглядались до землі.
І ось єпископове вухо зловило звук… тихий, ритмічний… Стук, суголосий ударам Лазаревой) серця… Немовби воно поділилося на два… І обидва б’ються одночасно.
Ще мить… З темної печери почулося шарудіння… Голосний віддих, немов зітхання при пробудженні із сну…
Висока, кремезна, біло одягнена постать стала в чорному отворі печери.
…………………
Заслона диму з багаття помалу осіла на землю.
Ще ледве жевріло золоте жаровиння в догоряючому вогнищі, якого вже ніхто не підтримував.
Небо над лісом позеленіло, немов у нім відбилася зелена гладина Родану. В кучерявім лісі обізвались пташині голоси.
Легесенька хвилька плюскалась біля човна, в якому спав Север. Спав міцно й спокійно, почуваючи себе певно під охороною свого пастиря, що знає такі міцні чари… Не прокинувся й тоді, коли на згадку про Раббі при першому сонячному промінні єпископ розділив з Пилатом хліб і вино…
Однак відсахнувся, коли Лазар потрусив його за рамено. Бо побачив на пастиреві білу римську тогу, замість темного подорожнього плаща.
Однак запитати, чому це, не відважився.
Так само вважав за ліпше не розпитувати й про мертвого, Лазаревого приятеля, що його виловили з ріки, як рибу.