XIII. МІЖ ДВОМА БЛАКИТЯМИ
"… Чи ж уже таке велике нещастя — жити на добровільно вибраному вигнанні, в самоті й мовчанні? Доки прагне, ніколи й нічим не може бути сите людське серце…"
Прокула сперлася головою на руку.
Каламос, що його тримала в руці, доторкнувся її вже посивілого волосся.
"… Доки не сповниться спрагою за речами вічними… Дивне це, незгідне з логікою, щоб ця остання спрага втишила всі попередні ненасичені спраги…"
Затрималась на хвилинку і знову нахилилася над сувоєм.
На терасу ввійшли Аретуза, також уже значно постаріла. Матрона тільки труснула головою, й рабиня зникла.
Але розвіявся й сполошений настрій. Думка збочила.
Прокула вже не взялася за каламос. Сиділа за столом і думала.
Скільки вже їх минуло, цих років "добровільного вигнання"!
Як її колишній життєвий ідеал і взірець, Корнелія, донька Сціпіона Африканського, Понтія Прокула доживає у своїй віллі, на Мізенській косі вечір свого життя…
Але ж не приятелям-філософам розповідає свої думки, спогади, відгуки минулого, як це робила мати Ґракхів, а мовчазним сувоям повіряє Прокула свої відгуки минулого, що були колись життям!.. Життям, витканим із радощів і болісті.
Що ж інше залишилось їй? Тільки розмова з колишньою самою собою…
І от, componere commentarios, писати мемуари стало для Прокули, як і для багатьох її сучасників, не лише розвагою, але перетворилось на самий сенс її життя.
Згадала Корнелію, матір Ґракхів, і постелились димом вівтарним її слова:
"Коли ж уже наша родина перестане діяти, немов у гарячковім маячінні?"[432]
Був це немов злий глум долі, що саме наостанку, в Єрусалимі, перечитували вони удвох з Пилатом оці листи матері Гракхів до її другого сина, що хотів продовжувати діло вбитого брата…
Виїжджаючи з Рима, колись Понтій замовив для Прокули в доброго, вправного скриба ці "Листи Корнелії", хоч сам Пилат не поділяв ідеалів Ґракхів…
Ось вони, ці листи, рівно й чітко переписані на світлому пергаменті. Завжди має при собі Прокула ці невеличкі сувої. Любить їх, як близьких приятелів. Бо в них живе той невмирущий, твердий, справжній римський дух Корнелії.
Чи ж думала тоді, в молодості, Понтія Прокула, що слова Сціпіонової доньки стануть немов її власними? Чи ж не могла б і вона нині сказати Пилатові цитатою з цих листів:
"Боюся, щоб твоя хиба не принесла тобі таких болістей, що ніколи вже більше не матимеш спокою…"
Думка побігла в минуле…
Погляд спочив на блакиті неба, подвоєній у морі.
— Procula a terra[433]! — всміхнулась сама собі журливо. — Чи ж не вкладам Геній-покровитель[434] людини пророцтво на ціле життя в наймення, дане людині при народженні?
З невеликою фамілією рабів замкнулася Прокула від світу в своїй віллі.
Була це оселя, як великий кам’яний корабель між двома блакитями неба й моря… Але був це корабель, який не причалив нікуди й ніколи. Бо заблудив він у тих безкраїх просторах двох блакитей, що не мають ні меж, ні кінця…
Заблудив, спинився й забув: звідки він ішов та куди саме простувати. І де пристати?
"І нові течії занесуть тебе, мій човне,
В солоні простори морські… Що ж робиш ти?"
… Раптом пробринів у Прокулиному серці безсилий, журний акорд Горацієвого[435] вірша.
Сум злетів на Прокулину душу, легкий, як попіл із спаленого кадила, що його ледве можна доторкнутись. Без терпкості й без жалю…
— Як же давно!.. Як давно все це було!.. Тільки "було"!.. Чому ж ще й сьогодні озивається, мов зачеплена струна?
Римлянка кров’ю й духом, Прокула трималася певно прищепленої їй у душу науки батьків:
"Свідомо уникати всяких ознак ніжності, як проявів занадто легкодухих і тому негідних справжньої матрони".
"Ніжність — причина багатьох слабостей!" — то був один із улюблених афоризмів її батька.
Тому Прокула прагнула до втримання в собі твердості духа в боротьбі з життям. Якщо цього треба, а це ж є обов’язком кожної справжньої римлянки, вона мусить бути героїчною.
Але слід уникати непотрібних страждань. Бо вони, як іржа, з’їдають конечні для перемоги сили.
І Понтій цінив цю твердість вдачі своєї дружини. Як він любив її ясно-тверезий світогляд, що забезпечував їй назву "Юстіція", яку їй давали майже всі! І ту віру всіх довкола, що "Прокула завжди має рацію!"
А отже, Понтій, також такий зрівноважений і безсторонній, як "право", як "вага", Понтій, що при всіх обставинах умів зразково володіти собою, як же мусів він змінитися, коли міг їй сказати такі недопущенні слова:
— Не пізнаю тебе, Клавдіє! Не тільки твій дух, але й обличчя твоє змінилося, стало мені чуже!
Чуже!
Вона, Понтія Клавдія Прокула, "чужа" Пилатові!
"Чужа"!
Це слово стало межею. Від неї почалась Пилатова хвороба духа і Прокулине… вигнання…
Каламос швидко побіг пергаментом, як переляканий краб по піщаній мілині морського берега:
"Пилатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пилатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, "відважувати" її. І тоді "Справедливий" перестав бути самим собою".
Спинилась. Сперлася на руку й згадувала подробиці тих давніх, а все ще свіжих подій.
Немовби то було вчора, так бачить. І чує Прокула, з яким запалом Кай говорить:
— Для священиків юдейських він "неправовірний" і занадто байдужий до земного "царства Ізраїльського".
Кай говорив про того філософа Галилейського, що ним тоді захоплювався.
— Коли б запанувала його наука, не було б "народу, вибраного Богом"… Усі були б однакові, всі рівні…
А Секст Корнелій, що знав юдеїв наскрізь, додав з усмішкою:
— "І прийдуть римляни й заберуть нас…"
— Зайва тривога! — знизав плечима Пилат. — Римляни вже прийшли!
Говорив з такою погордою!.. І як же швидко зійшов той зневажливий усміх з його обличчя!
А натомість з’явився страх, страх перед життям, перед доносами, інтригами… Страх перед усіма вступив у Пилатове серце…
Цей страх вигнав спокій з його душі, ясність з його думки, зігнав сон з його повік… Вигнав мир з дому, відтрутив її, Прокулу, від хатнього вогнища… А натомість наповнив усе самими химерами…
Метою життя стало шукання мізерної дерев’яної таблички… Потім огорненого забобонами "келеха магів"! Таж то личить східним мрійникам або Прокулиній казкарці Паренді, що живе поза життям. Але не певному духом, зрівноваженому й непомильно-логічному, як сам Рим, Пилатові!