А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…
Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.
А на казковому троні вже з’явилася постать…
— Пірена?.. Її тінь?..
Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..
Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!
Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…
Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…
Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…
А Маріам чує свій власний голос:
— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб "вернутися додому" — неможливо…
Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!
Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?
Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям. Обидві — одна й та сама Марія Магдалина.
Тільки в одної в руках — келех. Друга не має нічого.
У прозорих очах тієї другої, що без келеха, прохання й сум. Але її очі непорушні. Не ховаються під лагідну тінь повік, не міняють виразу.
— Хто ти? — зривається з поблідлих уст Маріам.
І раптом розуміє: вона — сліпа!
А та друга, не міняючи виразу очей, відзивається тихо: — Я твоя власна сліпота!.. Пітьмою-бо шукань приходять до Світла…
Промовила й зникла… А з нею розвіявся ще завій імли…
Магдалина йде все вище…
Глянула… А там далеко, у глибині, вмостився світ у місячних проміннях і спить у сяйві снів… — "снів землі"!..
— Світ — то велика кратера… велика посудина, що в ній змішані п’янливе вино й кришталево чиста вода! — прошепотіло Магдалининою думкою.
Прозора тінь торкнулася Магдалининого обличчя. То вітром кинуло легеньке покривало!.. Притримала його рукою й оглянулась…
Із синіх тіней виступило… немов дев’ять чорних муз, бо ж не білі, а чорні на них туніки, як на друїдських жрицях. Мов хор з Есхілових трагедій!
Уклонились поважно, врочисто і стали, як почесна варта, по чотири з боків, а дев’ята, закосичена дрібними листочками омели, опинилась попереду Магдалини й повела за собою когорту муз!
Нерухомі, безмірно великі скелі обступили прудкий потік. Роззявили пащі гірські прірви та, ненаситні, пожадливо п’ють мелодію води… А вона кидає снопами ніжних звуків, що гуртом зливаються в голоси громів… Аж тремтять провалля!
Але слухає того стихійного співу і старий бард-співець… Схилився сивою головою над білою із слонової кістки вирізьбленою арфою… Виглядає, як мистецька скульптура, вимодельована рукою Часу…
Бард углядів Магдалину. Але наслухає співу вод. Ловить його, зачаровує у свої струни…
А мовчазні чорні музи приготовляють багаття…
Чекають, щоб запалити його аж тоді, коли сім посвятних зір, Ursa Major[388] небесного "воза Абеліонового"[389] відіб’ються в сімох заглибленнях-мисах, вирубаних у кам’яному вівтарі й наповнених дощовою водою, як кажуть друїдські приписи[390].
Полум’я прокинулося, юне й буйне, як молодість. Воно жартує і рветься догори…
У ту мить, як сім зір Великої Ведмедиці увійшли в люстральну воду вівтаря, бард заспівав.
А перед вівтарем з’явилася дівчина, майже дитина, накрита довгою наміткою, та двоє молодих жерців. До них підійшов і старий бард.
— Saosyat! — вилітає птахом з сіті п’ятьох голосів невідоме Магдалині слово, яким кличуть друїди того, хто в образі Нествореного Світла прийде на цей світ, щоб не залишилися сліпими в пітьмі ті, що чекають Світла[391].
Співає сивоволосий бард:
— Не навчали ми людство про Божу Істоту.
Наші співи — лише хвала та пошана.
А кому? Ми сказати не можем,
Бо наймення не знаєм його!..
Ми співали про болість і щастя.
Бо то сестри вершин!..
І світив наш маяк, світелко убоге!
Світив він по хащах оман,
Над безоднею смерті й жаху.
Стежками шукань ми ішли…[392]
Доспівав старий бард і метнув свою арфу в багаття.
За ним наблизилась до вогню жриця. Скинула з себе намітку й постелила її на вогонь.
Дівчатко, що мало стати віщою дівою, відрізало гострим блискучим лезом пасмо свого довгого ясного волосся й кинуло в полум’я. Воно знялося вогнистим язиком і полетіло вгору.
Один із жерців пустив димом свій плащ:
— Не в одежу тіла — у безсмертність хай одягається дух!
Знову приступив бард і подав іншому молодому жерцеві бурштиновий келех:
— Збери до келеха попіл спалених речей[393]! — промовив. — Цей бурштин є зв’язком теперішнього світу із давно згаслим, від якого лишився тільки попіл. Бо все, що маємо сьогодні, колись почалося… А бурштин — лише мертвий фіміам[394].
І бачить Маріам, як розпливаються снами-привидами дев’ять чорних муз… жерці, жриця, дівчатко… вівтар і посвятний вогонь…
Тільки бард-співець залишився біля Магдалини. Схилив голову й озвався:
— Прийшов нам час відійти. Рушимо в країни, де людські душі ще такі близькі душам лісів і потоків, що здібні розуміти тільки їхню мову. Бо більшого не здолає прийняти їхній занадто ще молодий дрімлючий дух…
Вранішній промінь пробудив-освітив сонні в пітьмі сталактити.
І вони запалали, як вогні смолоскипів, знерухомілих ще перед тисячами літ… Засяяли скам’янілі вогні водограїв, засвітились іскристі колонади.
Магдалина вбирала цілою істотою цю сяйливу красу.
А душею швидко-швидко пролетіла згадка про те, що чула від римлян про таємничих друїдів: