І благословив першу вечерю, до якої пастухи запросили від щирого серця мандрівників.
…………………
І розійшлися Лазареві товариші землею нарбонезькою. А човен, що їх привіз сюди, відплив і зник у безкраїх просторах моря…
Але не загинув.
І, як кажуть люди[353], не загине, доки морські хвилі будуть битись об береги твердої землі[354]. Не може-бо загинути човен, освячений присутністю келеха!
Тому блукає ця барка таємна морями-океанами… Шукає суден, що гинуть у хвилях та бурях[355]… Коли ж там є людина, повна справжньої любові, милосердя й непохитної віри, то, хоча б яка грішна була, врятується вона. Якщо в хвилину смертельної небезпеки жалуватиме не за своїм життям, але за тим, що промарнувала те життя, не шукаючи Гори Спасіння[356]…
Тої ж миті стане перед такою людиною човен-примара й допровадить її до тієї землі, де непохитно стоїть Гора Спасіння…
Так, під спів хвиль, переказували рибалки, що чували від своїх віщих друїдів про примару морів, таємний човен, що віщує не загибіль, але спасіння…
Сам Лазар з Мартою, Магдалиною та малою Гелою, що дістала наймення Радіана (Світлосяйна), хоч чорна була обличчям і тілом, дійшли до Массілії[357], міста доброго, ще греками заснованого в давню давнину.
Вельми припали до душі витанійської господині рухливі, завзяті, до праці беручкі массілійці. Однаково вправні були чи то реву плекати, чи оливні гаї насаджувати, родючу землю орати, нездобутними мурами міста обводити, чи рибалками або мореплавцями бути.
І почала Марта просиїи брата, щоб лишився в Массілії.
Сподобались і Лазареві сердечні та щирі тамошні люди. Особливо ж тим, що не цуралися вони ні мудрості, ні мистецтва.
Знали трохи й про троянські бої, стародавніми піснями вславлені. І про мудрість Платонову… Чули й про Орфея, що своїми мелодіями пробуджував не тільки в людських, але й у звіриних серцях почуття вищі, шляхетніші.
Але Магдалина в Массілії не залишилася… До неї ж невідступною тінню тулилася чорна Гела-Радіана…
— Ні, брате, — відповіла на Лазареві вмовляння Маріам. — Моя душа розправила крила й готова зірватись до лету. Тож треба мені якийсь час перебути на самоті, щоб ці крила набрали сили.
І пішла з малою Гелою берегами Родану вгору — туди, де тільки самі ліси смарагдовою казкою відбиваються в глибинах ріки. Там оселилась у глибокій печері над річкою.
Зелений ліс над зеленим Роданом став оселею смарагдового келеха. І незабаром пролетіли чутки по всій околиці, немов їх вітер розносив, мовляв, у лісовій печері відлюдній живе світла віща діва. Зцілює всі недуги тіла й духа. А сама віща діва майбутнє й минуле бачить!
І протоптало людське страждання стежечку надії до Магдалининої печери, де Маріам лила святий бальзам, невидимий грішним, на рани душі й тіла.
Тому широко-далеко стали звати Магдалинину печеру пустинею Святого Бальзаму[358].
Коли ж Лазар із місцевими людьми закінчив будову світлиці великої[359], де учні Раббі Назаретського, давні й нові, яких усе прибувало, могли б відновляти святу вечерю Учителеву або, як називали массілійці, "святе таємство"[360], приплив Лазар човном до пустині Святого Бальзаму.
Привіз Магдалині своє й Мартине бажання, щоб привезла Маріам святий келех на коротку хвилину посвятити його дотиком першим у цьому краю містичний стіл, за яким стануть співучасники вечері Раббі й усі ті, що ніколи самого Раббі Назаретського не бачили[361].
Мали вирушити до Массілії зранку.
Але ввечері Гела, схвильована прибуттям любого пастиря Лазара, звільнила свій зоряний дух, і слова, мов зорі, обгорнені сяйливою заслоною, вилітали з уст чорної дівчинки.
Сива голова массілійського пастиря схилилася обік золотокосої голови Маріам. Прислухались обидвоє…
А Гелині слова лилися струмочком, ніби з прадавніх віків… аж з юності створеного світу…
— … У дні стародавні… самоцвітом у вінку Світлоносного був смарагдовий келех магів. У ньому, як ніжний аромат у лекіфі, була замкнута туга за Раєм, що є й буде ключем до Брам Небесних[362]… Відтоді духи темні намагаються здобути, вернути собі утрачений скарб вождя свого… Хотять-бо й вони відчинити брами райські… Та не можна здобути насильством того, що може здобути тільки Любов[363]…
Гелин голос захитався, мов зламаний вітром вогник, і замовк…
Лише ще вчулося Магдалині:
— … світло… в кристалі… І замкнеться Гора Спасіння[364]…
Гела глибоко зітхнула й сіла на своєму ліжку.
Усміхнулася радісно і звичайним дитячо-дзвінким голоском промовила:
— Так ідемо!
— Аж розвидниться, дитино! — поклав Лазар руку на кучеряву голівку.
Але Гела закрутила головою, як чорний шпачок напровесні.
— Ні! Ще сьогодні! Зараз! Бо прийде той — уже швидко прийде! — хто шукає келеха… Він прийде!
Лазар з Магдалиною переглянулися. В обох затремтіло радісно серце.
— Хто ж міг би бути "той, що шукає келеха", як не Раббі, який пив із нього?.. Чи ж не казав Він сам, що прийде?.. І не кому іншому, а Магдалині казав!..
А Гела була нетерпеливо-радісна і принукувала до відходу…
…………………
По приїзді Лазара, Маріам та Гели до Массілії, вся витанійська родина, як колись у Витанії, взялася гарячково приготовляти до вечері "світлицю велику"… Радісну вість, що "Учитель прийде!", вже рознесли вірники скрізь по землі нарбонезькій, і зійшлося багато людей…
Прийшла Сара з Маркелою і Максимін, колись слуга, нині пастир[365], з гуртком своїх вірних та з дияконом Донатусом[366].
Сара, углядівши свою пані, враз повернула в думках до минулого… Аж віднайшла й давню свою вдачу, що її вже була призабула в своїй самоті на дельті Родану[367].
Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…
Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш. Вона кожного враз би здолала! А гуртом годі! У тім-то й чари, що побачити потвору можна тільки сам на сам[368]! А вже двоє людей разом бачити її не можуть!..
Ставок же заклятий, ще й печаткою прокляття припечатаний! Бо сховано на його дні золото дельфійської святині, те золото, що його нарбонезькі бойовики здобули й привезли в дар богам своїм. Але друїди звеліли вкинути в ставок той скарб здобутий[369]… ще й прокляли той скарб прокляттям лісовим і водним, мовляв: "Насильством той скарб здобутий і як дар не з любові, а з пихи принесений[370] як "дар на храм" не придасться.