— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.
— Ти ж недалекий від правди, приятелю!
Кай на хвилину замовк. І додав поважно:
— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як "Сціпіонову бранку"…
Клавдій стяг низькі рівні брови:
— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець[292] призначив тобі бути, — як Еміліан[293] пише, — "між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань"… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що
Наречена уже на порозі,
І пісні вже шлюбні звучать!..
Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.
— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…
— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: "Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!" І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес[294] навчав:
Хай свіжої юності квіт
Якнайшвидше зривають юнаки й діви.
— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.
На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.
— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.
— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..
…………………
Коли золотисті[295] нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.
Чи є в світі хтось жорстокіший за тебе, Венеро?
Доньку з обіймів матері вириваєш…[296]
Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається "беззмістовних забав", які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.
Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.
Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:
Чи ж є в цілому світі зоря, крім Венери,
Яка була б радісніша за неї?
Вона-бо освячує щасливе подружжя.
А що ж солодше можуть дати нам боги
За хвилину, коли зазвучить:
Гімен! Гіменей!..
Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів[297] та білих тог.
Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол[298] на жіноцтві. І не тільки на старших матронах, але й на зовсім молодих замужніх жінках.
Прозорих, вишиваних золотом чи протканих сріблом тканин, таких улюблених на Сході, а також і в Римі, тут взагалі не було.
Таррагона, як і вся Іберія[299], трималась достойних стародавніх звичаїв, що їх у Римі та у східних провінціях вже забували.
Спізнившись на початок обряду, юнаки приєдналися до весільних гостей саме в той мент, коли жрець сипав кадило acerr-ою, кадильною ложкою — перед великою бронзовою статуєю таррагонського Алоллона, якого іберійці називали Абеліоном.
Клей Емілій подав своїй нареченій посвятне печиво на знак, що не здобуває собі жінки купівлею, але подає їй руку як товаришці й дружині, з якою ділитиме все: хліб, вино, воду й вогонь.
Тільки ця форма подружжя давала нареченій право на титул "матрони", а не лише назву mater familias, "матері роду". Крім того, давали ще й привілей називатися найменням свого чоловіка.
Наречена злегка розгорнула фалди свого вогненно-червоного шлюбного покривала — flammeum. Лише єдиний раз у житті, при першому шлюбі, могла його носити.
Вимовила поважно, достойно і ясно формулу:
— "Ubi tu Aemilius, et ego Aemilia"[300].
Її обличчя крізь легенький серпанок фламеуму спалахнуло гарячим рум’янцем, майже наближаючись до відтінку самого фламеуму.
З цього менту молоденька Марція приймала наймення чоловіка та ставала "Емілією".
Очі всіх були звернені на наречену.
Але Каїв погляд лише сковзнув по її золотистій голові й полинув поміж дівчат.
Ураз найшов чорноволосу Руфілу, неначе озвалася та покликала його! Усміхнулася з першого ряду дівочого хору. Її усміх був радісний і ясний, як згадка про дитячі роки…
Божественним нектаром здавалися сьогодні Каєві ті солодкі ягоди чорного тутовника, що їх їли тоді, в дитинстві, скроплюючи темно-пурпуровим соком свої туніки, розмазуючи червоно-сині плями по обличчі…
Як було весело підхоплювати потім чорно-синіми устами холодний струмочок, що дзюрчав із пащ мармурових дельфінів. У широкому басейні тієї "фонтани дельфінів" вони пускали човни із замкненими в очеретяних кліточках цикадами…
Надимали щоки, дмухаючи на шовкові плахти[301] своїх "трирем", і слідкували з цікавістю за колисанням корабликів у "хуртовину"…
Скільки було сміху й верещання, коли котрась із "депортованих на Делос" цикад не витримувала довгого плавання, і з "триреми" вибухало сюрчання протесту!
Тоді "крилата" Руфіла була така щаслива! Чи не з того часу полюбив Кай усе "крилате"?..
На хвилину отямився від мрій-згадок серед глибокої тиші, що налягла на присутніх. Наречена пила обрядове вино, подане їй нареченим.
Думки, розколисані згадками, знов підхопили та хвилями прибою понесли Кая…
Передучора оглядав він поля дозріваючого на олійок укропу[302]. Міцний аромат розігрітих удень пахучих ланів аж п’янив.
Кай не помітив, як у задумі підсвідомим рухом погладив запашні зела.
З-під його руки вилетіло кілька невеличких метеликів, блакитних ліцен[303]… За мить, немов на наказ, піднялися й зароїлися над полем сотки ліцен.
Немовби хтось, граючись, сипнув пригорщі сріблясто-блакитних пелюсток. А вони легенько крутилися та пливли в позолоченому сонцем повітрі.
Сестри крилатої Руфіли! їх посилає до сонця повна життєвої сили родюча Мати-Земля… Це її сни, її мрії!..