Була здивована, що нічого ще не приготовлено до прийняття, і захвилювалася. Чи не сталося щось?
Швидко вийшла з дому й пішла шукати Марту на господарстві.
— Учитель відклав відвідини! Буде аж за септиму[196]… — зустріла сестру засмучена Марта.
Посмутніла й Маріам. Тепер нотки, що звучали в Мартиному голосі, знайшли відгук і в Маріїному серці.
По хвилюваннях останніх днів, після розмови з Ариматейським, так дуже хотілося глянути в спокійні очі Раббі, а разом і попередити його про плани духовенства єрусалимського.
Попередити й сестру? Ні! Вона має стільки клопоту, стільки праці, а раніш від Магдалини все одно не побачить Раббі! І Маріам опанувала себе.
— Я вже не бачила Раббі майже цілий рік! Пам’ятаєш, Марто, ще тоді я зробила тобі таку шкоду! Розлила олій на обрус — на твій найкращий обрус! — коли ти попросила моєї помочі при столі… Якось ще добре обійшлося. Сама-бо знаєш: розлити олій — зробити в родині сварку.
— Якже! Пам’ятаю! — хитнула Марта головою. — Тоді на одну мить було мені дуже прикро. Бо, як кажеш, був то мій найліпший обрус… А ще тоді ти понасипала в келехи трояндових пелюсток… Лазар перепрошував Раббі за той поганський звичай… І так соромився, бідолаха…
— Я тоді дуже стурбувалася. Гадала, що з цього почнеться між нами розлад…
— Що-бо ти, сестро? — обняла Марта Магдалину. — Ти ж не винна, що тебе виховала мати-грекиня інакше, ніж нас!.. Може, ти й чужинка звичаями, вихованням, але ж ми таки рідні!
— Відтепер, може, ще рідніші, ніж ти гадаєш… — притулилася до сестри Маріам.
Марта глянула на поважне Маріїне обличчя щасливим поглядом. Так, вона не помилялася! Дотик до келеха магів[197] робив свій вплив на сестру! Але хай про це скаже сама Маріам!
— Дуже тішився Лазар приходом Раббі. Аж йому трохи полегшало, — змінила Марта тему розмови.
Сестер огорнуло приємною прохолодою: увійшли в затінок від крислатих старих фігових дерев.
Діти невільників, мов шпачки, обсипали дерева. І це враз відвернуло Мартині думки. Вона нагадала:
— Ніяк не зберуся поглянути, чи рясно зародили смокви[198]? Все не знайду часу! А мушу знати, чи вже пора послати дітей проколювати овочі, щоб швидше солодшали! Власне, можна було б спробувати новий спосіб. Треба почепити на галузках торішні хробачливі літні фіги. Тоді, кажуть, хробачки самі попрокушують усі смокви до одної…
Маріам скривилася:
— Яке несмачне ти оповідаєш! І навіщо навмисне робити хробачливими добрі овочі?
— Таж їх люди не їдять[199]! Ані невільничі діти! Не хочуть, коли є щось ліпше. Годяться тільки для бджіл: мають з них дуже добрий взяток!
— Жаль мені бджіл! Навіщо їх ошукувати? Хто тебе такого навчив?
— Хто? Абрамелех!.. Але ж я й досі тебе не спитала: як сталася ота страшна пожежа? Кажуть, ніби було підпалено. І з усіх сторін! Мовляв, ні для кого нема сумніву, що то шафар… І, по правді кажучи, мав він для злості причину! І не одну! Розповідай!.. Ти ж усе сама бачила!
— Ні, я бачила дуже мало… Мене це не цікавило, — відповіла ухильно Маріам. — Мабуть, ти маєш про це більше відомостей, ніж я… Але ти почала була про Лазара. Я потребую йому сказати дещо…
— Вчора й сьогодні йому дуже полегшало. Він теж тебе чекає… Просив, як прийдеш, щоб зараз зайшла до нього… Він на піддашках… То йди… А я миттю до вас прибіжу…
"Чого ж Лазар хотів мене відразу бачити?" — подумала Марія й передчула у братовім бажанні намір говорити про щось інтимне. Напевне, це не буде дуже приємно!.. Їй стало трохи сумно. Змінити щось у її особистому житті — зайве родинне опікунство! І братерські ради ніколи не могли й не зможуть нічого змінити! Але на якийсь час раз у раз вносять у взаємини більше чи менше охолодження…
Жаль!.. Власне всі троє могли б жити мирно й бути приятелями. Бо ж усі троє люди добрі, ділити їм нема чого. Одно проти одного — нічого не мають. А отже стоїть між ними якась тінь!..
На піддашках хвилину тривала мовчанка.
Лазар спустив повіки. Вони прикривали великі очі, що трохи виступали з глибоких ямок. Мовчав, немов перевіряв, читаючи в своєму серці слова, що мав сказати сестрі.
З її сухого привітання також відчув, що вона вже стала наперед сторожкою. І розмова, під кожним оглядом прикра, не перейде спокійно…
Злегенька совав рукою по мальованій тарілочці майже спорожнілий келех. Щойно випив свій лік: відвар із жовтогарячих квіток нагідок[200], насушених Мартою на молодика. Вони мали зміцнювати ослаблене серце, що неначе остаточно відмовлялося рахувати дальші дні, а іноді, здавалось, і хвилини Лазаревого життя.
"Які ж сумні в нього руки!.. Скільки в них болесті, зрезигнованої терпеливості!" — не могла відірвати очей від висохлих, як у набальзамованої мумії, згрубілих на суглобах братових пальців.
— Шкода! — промовила, щоб нав’язати розмову. — Шкода, що Раббі не прийде…
Лазар підняв голову. Гостра тінь від носа ще дужче поглибила запалі щоки.
Уста, як підмальовані, червоніли неприродно крикливо з-під вусів та матово-чорних кучерів бороди.
— Ні, моя мила Маріам, не шкода! Так ліпше… — почав помалу.
Хай вона вислухає без терпкості його слова… Як її брат, тобто голова родини, він був уже давно повинен сказати… хотів…
Марія дивилася з-під опущених повік на промінь сонця, як він ніби втикався двосічним блискучим мечем між два кедрові стовпи, що підтримували осередок даху, та лягав між Лазарем і нею…
А душа наливалася сумом… Мов ті Мартині проколені смокви… хробачливими солодощами!.. Що ж! Мабуть, доведеться остаточно й цілковито замкнутись у Тиверіаді й забути дорогу до Витанії… — приміряла в думці гірше до ліпшого…
А Лазар, не зміняючи інтонації, тяг одноманітно, ніби сукав на веретені довгу нитку:
— Радився я з Симоном, нашим і батька нашого приятелем…
Замовк на хвилину і притис руку до грудей, немов йому не стало чим дихати. Марія невільно зробила рух до води. Але Лазар накрив її руку своєю долонею, вогкою й холодною.
Магдалині здалося, що до неї доторкається не жива рука, а рука трупа. Легенько звільнила свою та слухала мовчки.
— Отож, чи не було б ліпше, коли б Маріам… — докінчував Лазар, підбираючи м’які, неуразливі слова, — не відвідувала Витанії тоді, коли буває тут Раббі?.. Щоправда, вельми це прикрий… обов’язок… говорити такі речі, але ж… це, може, навіть не може, але й неминуче… погіршення.