Усміхнувся до жінок чарівною усмішкою і промовив:
— Там усе вже полагоджено! Біля твоєї інсули, Маріам, лишаю на якийсь час людей із моєї когорти: п’ять есквад, кожна по чотири вояки. Це більш, як досить. Бо гірші за вогонь оці "аматори" охоронити чуже майно від вогню!.. І твою справу, Хетгуро, вже поладнано: тебе запровадить військова сторожа до самого дому первосвященика. Звичайно, в лектиці, яку тобі запропонувала Маріам. Зрозуміло кожному, що раніш ти не могла бути дома, бо ж щойно тепер відчиняють міські брами. Так ідемо? — відкинув на рамена свій плащ.
— Відпроваджу вас до воріт! — промовила Маріам.
Їй було жаль дівчини, такої молоденької, такої одчайдушної, сміливої, безкомпромісової, але вже отруєної тією патріотичною ненавистю, проти якої, однак, вона сама ж так виразно обурювалась…
Магдалина чувала ще й раніш, хоч ще тоді Хетгури не знала, як тяжко було жити дівчині з ласки родини Каяфи. А тепер від неї самої довідалася, як Абрамелех усе домагався перебрати на себе виховання сироти-племінниці, щоб потім узяти її за жінку[163].
— Хіба ж Бооз не взяв за жінку убогу кревнячку Рут? — переконував Абрамелех Каяфу.
Але первосвященик хотів поріднитися з Єгонатаном, своїм вірним секретарем.
Хеттура? Кому ж залежало на Хетгурі, на тому, щоб запитати її?
Маріам пригорнула до себе Хеттуру:
— Тримайся, мила дитино! Ти ж лише на порозі життя! Згодом буде легше…
Хеттура довірливо притулилася до гетери і прошепотіла:
— Хай благословить тебе щастям Всемогутній! Ти дійсно така, як я собі уявляла… Ти… я не вмію сказати!.. Ти, як сестра, Маріам, дарма, що чужинка…
При тих словах в уяві Магдалини мигнув образ милої, невтомної, працьовитої Марти…
Дім… дитинство… спільний батько… Так, все це зближує… в’яже…
Але є ще щось, що в’яже… І їй, "чужинці Маріам", було так щиро жаль цієї дівчинки сироти…
Коли ступила на блакитну доріжку, в кінці якої веселим коником стрибнув понад потоком гарний місток із вирізуваних кедрових брусів, Маріам сказала:
— Нехай буде так, як хоче це дівчатко: зроблю, як для сестри! Завернімо сюди!
Вийшли на галяву, обсаджену квітучими кущами й обкинену дротяною сіткою. Посередині була велика клітка. В ній гуркотіли й обмінювалися церемонними поклонами Каєві голуби.
Маріам простягнула руку й покликала птахів. В одну мить один сів на простягнені пальці, що вміли так ніжно гладити.
Магдалина добула голуба, поцілувала в голівку й високо підкинула в повітря.
Птах немов заплескав у долоні, вітаючи великодушність гетери, але не відлетів. Кружляв над кущами.
Магдалина хвилинку любувалася цим летом. Покликала другу птицю, голубку, й так само пустила її у блакить. Обидва птахи ще раз закреслили над головами людей і зникли у прозорому ранку…
Маріам хоче увільнити всіх голубів! — зраділа Хеттура дитячою радістю.
Турботи й сум відлетіли від неї у свіже повітря ранку, бо переклала їх на інші, міцніші рамена…
— Дивись, дивись, сотнику, як це гарно! Хай летять на волю! Всі! Всі!
— Ні, моя маленька, тільки ці два. Це посли до Кая. Перший скаже йому:"Прийди!" А другий додасть: "Поспіши! Бо на тебе дуже чекають!"
Хеттура стала сама, як весняний ранок. Тепер уже була цілком спокійна. Що ж можуть зробити Раббі, коли з одного боку сильний, гарний, могутній Кай, певний, сміливий Корнелій Секст та ще й прегарна, як зоря вранішня, Маріам! А з другого — старий, одутлуватий Каяфа та вічно хворий на печінку противний Єгонатан. Що можуть зробити ці двоє?!
Але Маріам поверталася додому із зрушеною душею.
— Які ж сили привертають до неї знову Кая? У хвилину, коли вже була остаточно порвала з ним!.. Сліпа Мойра[164], що перед нею схиляють голови самі боги?.. Чи ж не марна боротьба з Долею… І власним серцем?
Голосом вранішньої черепахи у прозорій блакиті чистого ранку озвалось у глибині душі улюблене гасло Білітіс: "Буть коханою — самій не кохати!"
Магдалина підняла осяяну сонцем золоту свою голову:
— Воля — це спосіб і проти Мойри! Переможений буде лише той, хто не хоче перемоги. Кая кличуть сюди не Магдалинині почуття, а справи Раббі Назаретського… Кай має рятувати не "свою Мрію", а свого улюбленого Вчителя… А про ці справи може з ним говорити не Маріам, але Секст Корнелій.
V. ТИВЕРІАДСЬКА ГЕТЕРА
Пожежа, змови, візита жагучої Хеттури й усе більша туга за Каєм — все це заразом помутило гармонію сільського спокою, що його шукала Магдалина в своїй Кедронській предіолі.
"Знову йдуть на мене лавою всі сім демонів!" — згадувала Маріам лихі легенди, що ними лякали її в дитинстві.
І знепокоєна думка билася хвилею об її серце, передповідаючи близьку хуртовину… Билась і змивала ту рівновагу духа, якою так дорожила гетера.
Бо ж, справді, пожежа Абрамелехових маєтків і Хетгура зі своїм переляком були тільки додатковим гнітом на Магдалинину душу.
Головною вагою впав Кай.
Власне сама не знала і навіть не могла зрозуміти, чого ж вона здригається й відступає, мов дівчинка, що в день свого повноліття, на п’ятнадцятій весні, вперше чіпляє сережки? Та ж вона "перла тиверіадська", відома гетера, що не раз уже пила з п’янючого келеха кохання! Пила!.. Але-бо то щось інше, нездібне викликати й натяк на ту хуртовину, що обіцяло тепер Каєве кохання…
І Магдалина вирішила невідмінно:
"Втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах навіки богорівним, без найменшої тіні… Втратити, щоб зберегти!"
Хай буде безглузда, нелогічна така думка… Але тільки так мусить бути, коли вона намагається затримати в своєму світлі весняні барви… А в своєму житті — його справжній сенс: красу й поезію, коли дійсно не хоче, щоб незабаром прийшли пустиня серця і мрій, звалища попелу, море щоденного пороху…
Живий дар не сміє втопитись у безбарвному, як колишні Содома й Гоморра у важких хвилях Асфальтового моря[165]…
Відклала сувій нової поеми Сіліуса Італікуса[166], яку дістала останнім кораблем, що привіз до Тира багато цікавих речей: дорогоцінний крам, несподівані римські новини, а також підсилення єрусалимській залозі — цілу Германську легію[167]…
Але сьогодні все це мало зачіпало цікавість Марії.
Далекою видалась їй і трагедія доньки короля Бебриксів, що її дзвінким віршем оспівував Сіліус…