Що далі, то все більше Каєве натхнення закреслювало в Магдалининій душі такі вогнисті контури чогось нового, несподівано-могутнього, що мусіло б змінити все дотеперішнє її життя… І саме не так, як міг би бажати Маріїн смак…
Бо понад розумом і естетикою підіймалася воля серця…
Марія це ясно відчувала, якою великою загрозою стають її почуття до прийдешнього…
"Корабель мого життя наскочив на мілину між підводних скель! — думала з терпкістю гетера. — Але досить землетрусів! Ця забава рідко минає без драм, трагедій, каліцтва! Лазар напевно сказав би про цей стан дуже квітисто:
— "Аж до глибин, як вода Генесарету в хуртовину, схвильована душа. Томить її спрага вогненна…" Та не спокушуся джерелом, що не зможе вгасити її. Знаю-бо: джерело це й напій із нього дуже зрадливі… Надпий лише перший ковток з келеха того — відчуєш неминуче гіркий осад із дна, де приховано розчарування… як від сельсілійського пива[132]… Бррр!..
Богорівний Кай! Безперечно, він найліпший із усіх зустрінутих досі! Але ж не раз уже чула вона від своїх адораторів ту правду: усім, що звуться "люди", бракує чогось, щоб Магдалина сказала: "Тебе кохаю!"
"Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…" — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс[133] — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: "Мати всього створеного, Доля, веде нас", — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс…
Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її!
Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.
Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.
На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.
— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?
— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!
— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.
— І купила? Таж нам не стало грошей…
— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…
Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:
— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?
— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.
Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:
— Був здивований: "Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?" — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома!
— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?
Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:
— Але ж, di boni[138]! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору!
— Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами.
— А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів!
Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон:
"Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!"
Магдалина знизала плечима:
— Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається?
"Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші.
Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої. Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех:
— Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися!
Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх.
То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?"
— Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра!
— Та й то аж увечері! — додала Сара.
Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди.
— А тут — ще одно писаннячко!
Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули[139] в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою.
Промовила тихо:
— Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима.
— Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку.
На пергамені було написано по-жидівському:
"Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги".
— Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс[140]! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо!
— Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини.
— Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі[141], коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час.
Мінливою веселкою розкинула перед собою легесенький серпанок над схиленими головами служниць.