А Кай продовжував:
— І, як платні за свій танець, Саломе зажадала — поміркуй тільки! — Кай повернув до матері схвильоване обличчя, — голову Пророкову!..
Зіп’яв руки, аж йому хруснули пальці. Поглядом безмірно розширених зіниць бачив цю скривавлену мертву голову Пророка на золотій таці, в оточенні п’яної забави, пустих розмов фальшивих тетрархових приятелів…
Розпач, образа й обурення наповнювали тремтінням Каїв голос, серце, всю істоту.
— І ця ідумейська гієна наказала негайно принести голову Йоканаана… — продовжував вибухом своїх нестерпних жалів Кай. Як стріли, меткі, співучі й крилаті, були вогненні слова! А дух його — це було полум’я, що рвалося під небо!..
Пилат глибоким поглядом уважно дивився на сина. Його вражало, що Кай перейняв спосіб східних людей висловлюватися квітисто, велемовно й поетично.
— Це небезпечно! — формулював Понтій свій висновок. — Здебільша багато слів уживає той, хто має мало думок. Libidinosa eloquentia! Перечулена красномовність! — додав із деяким презирством.
Таки правда, Прокула має рацію! Кая слід усунути з цього товариства.
І спокійно перервав синові жалі:
— І ти, раднику, в цій справі? Але чим же тепер можу тобі послужити?
Йосиф зробив легкий рух руками, і широкий плащ, що його носив на арабський спосіб, накриваючи ним голову, ледве помітно майнув у повітрі, як утомлене крило.
— Ти сказав, clarissime[52], "завтра"! А твоє слово незмінне: воно ж обіцяло виконати моє прохання, якщо це можливе до виконання. То я вже послав своїх людей, щоб вони приготовили в мене, в Єрусалимі, гробницю пророкові Йоканаанові[53]. Бо прохання моє до тебе, щоб тетрарх віддав тіло забитого.
— Я також піду з радником! — промовив Кай.
— Візьми з собою сотника Лонгіна і скільки треба вояків!
— Я також піду з радником! — промовив Кай.
— Time Danaos[54]! — тихо озвалася, мов подумала лише вголос, Прокула.
Перед Пилатовим зором мимоволі розгорнувся пластичний фриз: хлопчик-танцюрист і молодий цапок…
— "Учні", Саломе… Чи ж цього вже не забагато?
Радник уклонився: хотів відходити.
— Нехай світлий прокуратор повірить: не хотів бути настирливим прохачем у неурядові години…
— Але ж, коли сказав мені, з якою новиною приходить, — знову розпачливим поривом вибухнув Кай, — як я міг відпустити радника, нашого приятеля, без полагодження його справи?
Пилат притакнув:
— Добре вчинив ти, Каю! У ці години я прохачів не приймаю. Те знають усі! Але гостя прошу розділити з нами вечерф, — запросив Пилат.
— Бенкетів і танців не знайдеш у нас, Йосифе. Та й не були б вони сьогодні доречні. Але у дружніх словах може бути полегша на твій сум і біль.
Сперся на Прокулину руку. Матрона знала цей рух: був певною ознакою, що Пилат, виснажений безнастанними прикростями, потребує не фізичної, але духовної: підтримки, яку він знаходив лише у своїй незломній духом "Понтії Юстиції", як любив називати жартом свою дружину.
Кай відійшов, був занадто схвильований і бажав лишитися на самоті.
Прокуда проводила його вдумливим поглядом. Постановила переговорити з ним. Сама, однак, лишилась у тріклініумі — присутня тілом, думками далека… Хай Кай, як навчала його з дитинства, на самоті приведе до рівноваги свої думки й почуття.
По вечорі всі грос перейшли в затишний таблінум.
Сьогодні не вабили їх ані тонкий смак та аромат грецьких вин, ані добірні овочі, ні філософічні диспути, улюблена гімнастика для розуму.
Довго сиділи в тишині глибокої ночі, занурені в бурхливі буруни спіненої дійсності, яку наманишся з’ясувати, щоб прокуратор міг її заспокоїти певною рукою.
— Твої мудрі вияснення, Йосифе, вже не раз допомогли мені ясніше дивитися на істоту явиш цього краю, яких часом не може прийняти мій римський дух… — казав, Пилат. — Говориш: Йоканаан заплатив життям за Еліаго… то з цими святими скарбами на горі Ґаризм підловився[55]… Помста…
— Не тільки помста, — перепинив його Йосиф. — Хоч є й вона. Ідумейцеві відомо, що шляхетний Кай Понтій безмірно цінив і глибоко поважав пророка… Але…
Спокійний радників голос креслив далі аннали болю й суму:
— Тетрарх і головний юдейський первосвященик Каяфа в суголосі. Адже Ірод навіть своєму союзникові стелить під ноги м’який килим лукавства, підлоти і зради. Бо ж у обох мета однакова… Каяфі залежить на знищенні того, хто загрожує скам’янілій "істині" первосвященикової науки та "віри навіки нерушимої", "єдино правдивої". Заміри ж Іродові — знищити всіх юдейських вождів, тобто позбавити жидівство всіх, хто міг би стати на його чолі.
— Та хіба Ірод — не симпатик жидівства? — підняв свої широкі брови Пилат.
— Так… доки жидівство не стає йому на перешкоді. Не забувай: Ірод — син самарянки… Прокуратор уже досить знає звичаї й погляди цього краю. Досить-бо перебуває тут. Тож може собі легко уявити, скільки різних менших і більших прикростей, ба навіть і понижень пройшов ідумеєць, поки все це довело його до порозуміння з Каяфою, від якого, нарешті, він добився поважної оборони.
Тож нині Ірод не може не бажати справедливої відплати, сатисфакції, тобто: поставити на п’єдестал "вождів" і "визвольників" нікого іншого, як тих понижуваних юдеями самарян…
— Еліяг… На цього обраного знахідника "Мойсеєвих скарбів", на нього й спирався Ірод. Не на Варраву, якому знає ціну та якого, між іншим, широко використовував. Адже Варрава завжди готовий на поклик. Звичайно, за відповідну платню. Вождь, повстанець, але і звичайний небезпечний розбишака, що, дійшовши до відповідного щабля, міг би і не оглядатись і на самого Ірода, не то на Каяфу. І ось, у цей момент виступило із своєю власною стратегією жіноцтво Іродового дому.
Прокула помалу підняла голову й почала прислухуватись уважніше.
— Всі мрії Іродіади й Саломе, всі їхні змагання ідуть до одного: до найвищої влади, за всяку ціну. Здобути для Ірода в Тиберія титул…
— Царя юдейського! — всміхнувся Пилат… — Аякже! Знаю!..
— Так. Царя… Хоч би тільки царя єрусалимського! — кивнув головою Йосиф.
— До правд віри, до вічних істин і речей їм подібних Іродові діла нема. Його манить одне: стати вище!.. Якнайвище!.. А жінки…
Йосиф кидав широкими мазками фарби на образ цих жінок: