Аерокар влетів у підземний тунель, і це вони були мчали з скаженою швидкістю, а світлова пляма стояла на місці,— це, власне, був вхід до тунелю. Сріблястим світлом світилися стіни тунелю, і їхній аерокар мчав під землею із швидкістю кількох сот миль на годину.
З переляку Артур заплющив очі.
Через певний час, що здався йому вічністю, від відчув, що аерокар почав гальмувати.
Артур розплющив очі. Вони все ще перебували в сріблястому тунелі на невеличкому перехресті. Машина притишила хід, ніби розмірковуючи, який шлях обрати, тоді повернула вправо. Незабаром вони опинились у маленькій кімнатці, викладеній блискучими листами. У цьому місці сходилося одразу кілька тунелів. Дальній кінець кімнати губився у сліпучому світлі. Воно виявилося таким яскравим, що сказати, де закінчується кімната і чи є в неї кінець взагалі, було неможливо. Артур подумав (і, звичайно, помилився), що це-ультрафіолетове світло.
Слартібартфаст повернувся до нього.
— Землянине,— урочисто мовив він,— ми з вами перебуваємо в самому центрі Магратеї.
— Звідки вам відомо, що я — землянин? — здивувався Артур.
— Незабаром ви все зрозумієте,— заспокійливо сказав старий. — А втім, ні, не все, звичайно,— він завагався,— одне я можу вам сказати певно: ви відкриєте для себе багато нового. Попереджаю,— провадив він,— зараз ми потрапимо в місце, яке не належить нашій планеті. Воно перебуває в гіперпросторі. Можливі неприємні відчуття.
Артур нервово відкашлявся.
— Я також щоразу жахливо хвилююсь,— додав Слартібартфаст, що не дуже заспокоїло Артура, і натиснув кнопку.
Аерокар вскочив у світлове коло. Ось тоді саме Артур уперше зрозумів, що таке — безконечність.
Насправді це була зовсім не безконечність. Справжня безконечність здається одноманітною й сумною. Подивіться на небо, і ви побачите безконечність. Космічні відстані настільки великі, що вимірювати їх немає ніякого сенсу. Простір, у який стрибнув аерокар, можна було назвати як завгодно, лише не безконечним. Простір був обмежений, але дуже й дуже великий. Настільки великий, що краще створював враження безконечності, ніж сама безконечність.
В очах Артура все попливло, голова пішла обертом. З величезною швидкістю вони мчали вгору, хоч, здавалося, аерокар піднімається лиш поволі. Ворота, через які вони пролетіли, перетворились на маленьку крапку на блискучій поверхні стіни.
Стіна.
Стіна перевершувала найсміливіші уявлення, спонукала до невірогідних оцінок і одразу ж їх перевершувала. Вона вражала, паралізувала, приголомшувала. їй не було ні кінця ні краю. Шок, викликаний одним її виглядом, міг легко доконати нервову людину.
Стіна здавалась зовсім пласкою. Лише обстеживши за допомогою лазера її безконечну висоту, її бездонну глибину, її безмежну ширину, можна було виявити, що вона вигинається колом і зрештою її краї з'єднуються. Рівно через тринадцять світлових секунд. Іншими словами, стіна утворювала порожню сферу — на три мільйони миль у діаметрі — наповнену світлом, яке важко собі уявити.
— Ласкаво просимо,— сказав Слартібартфаст. Кулька аерокара, який летів утричі швидше, ніж звук, здавалось, ледь рухалась у замкненому просторі невизначених розмірів. — Ласкаво просимо на наш завод.
Артур озирнувся із змішаним почуттям захоплення й жаху. Вдалині, на відстані, яку він не спромігся оцінити, бовваніли в суворому порядку химерні сферичні конструкції, зіткані із світлих і темних плям.
— Тут,— указав рукою Слартібартфаст,— ми й створюємо усі наші планети.
— Ви хочете сказати,-мовив Артур, підшукуючи слова,-хочете сказати, що знову запускаєте виробництво?
— Хай Господь милує,— вигукнув старий,— ні в якому разі. Галактика ще недостатньо розбагатіла. Нас розбудили, щоб здійснити унікальний проект — спецзамовлення багатих клієнтів з іншого виміру. Ось там попереду... це повинно вас зацікавити.
Артур поглянув туди, куди вказував старий. Ця споруда була єдина, де начебто щось робилося. Принаймні спостерігачеві так здавалося, бо з такої відстані було неможливо щось побачити напевне.
На мить мережану структуру затінило від яскравого світла. Артур встиг розгледіти обриси поверхні. Вони були знайомі, як старі слова або старі меблі. Артур сидів приголомшений, спогади навалились лавиною, розум намагався ідентифікувати їх і збагнути.
Одна половина мозку говорила йому, що він чудово знає ці обриси, інша — абсолютно логічно відмовлялася сприйняти таку неправдоподібну ідею.
Наступний спалах розвіяв сумніви.
— Земля..,— прошепотів Артур.
— Так, перед вами — Земля номер два,— бадьоро сказав Слартібартфаст. — Ми працюємо над копією за старими кресленнями. Запала тиша.
— Ви хочете сказати,— зрештою повільно сказав Артур,— що ви СТВОРИЛИ Землю?
— Звичайно,— всміхнувся Слартібартфаст. — До речі, ви бували коли-небудь у ..., здається, її називали Норвегією?
— Ні,— відповів Артур,— не випадало.
— Шкода, адже це я її вигадав. Мене навіть нагородили грамотою за оригінальне архітектурне вирішення морського узбережжя. Ви уявити собі не можете, яким ударом було для мене дізнатися, що Землю знищено.
— Ви засмутилися?
— Дуже. Ще якихось п'ять хвилин, і все було б чудово. Який тут зчинився скандал!
— Що? — спантеличено запитав Артур.
— Миші були самі не свої від люті.
— Миші?
— Так, миші,-лагідно підтвердив старий.
— А також, мабуть, кішки, собаки й качконоси...
— Але ж вони, на відміну від мишей, не платили.
— Послухайте,— вигукнув Артур,— або ви негайно розповісте мені усе від початку, або я збожеволію, не сходячи з цього місця.
У кабіні запала напружена тиша. Потім Слартібартфаст став терпляче пояснювати:
— Землянине, ваша планета виготовлена на замовлення мишей, які правили нею. Але за п'ять хвилин до завершення мети, задля якої її виготовлено, її помилково знищили. Тепер нам доведеться збудувати нову модель за свій кошт.
Із цього пояснення Артур збагнув лише одне:
— Миші? — перепитав він.
— Так, землянине.
— Даруйте, але мені хотілося б уточнити одну річ. Якщо я вас правильно зрозумів, ідеться про таких маленьких пухнастих тваринок, що страшенно полюбляють сир і смертельно лякають жінок, змушуючи їх стрибати на туалетні столики?