— Ах, он воно що! — гукнув він. — Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди?
— Непередбачений Двигун,— Тріліан глибоко зітхнула,— ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту.
— Звичайно, але все одно, оце так збіг!
— Іще б пак!
— Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп'ютере! ;
Бортовий комп'ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови.
— Привіт! — проказав він бадьорим голосом, Із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп'ютером: — Привіт!
— Господи! — не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп'ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти.
Комп'ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок.
— Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати.
— Знаю, знаю,— замахав Зафод руками. — Краще вже я порахую на папірці.
— Розумію,-сказав комп'ютер, випльовуючи перфострічку,-але якщо у вас...
— Замовкни! — гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця.
— Окей, окей! — сказав комп'ютер ображено і вимкнувсь. Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта.
— Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування?
— Звичайно,— відповіла Тріліан,— це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного.
— Досить мала ймовірність, їм пощастило.
— Ще б пак.
— А їхні шанси бути підібраними кимось іншим?
Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей).
— Таки-так! — Зафод навіть присвиснув. Тріліан запитально поглянула на Зафода.
— І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність.
Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець.
— Чортзна-що! Це неможливо вирахувати.
— Справді!
Зафод стукнув однією головою об другу й заскреготів зубами.
— Гаразд,— зітхнув він. — Комп'ютере!
— Привіт,— включився синтезатор мови (перфострічка повторила вітання),-моє завдання-полегшити вам життя і робити його ще приємнішим і приємнішим...
— Замовкни. Займись ліпше роботою.
— Завжди готовий,— відгукнувся комп'ютер,— тож вам потрібен ймовірносний прогноз...
— Що грунтується на даних неймовірносних величин.
— Окей,— комп'ютер базікав без упину. — Дайте відповідь, насамперед, на таке питання. Чи відомо вам, що людська доля залежить від номеру телефону? Гримаса болю спотворила обличчя Зафода й Тріліан.
— Ти що, збожеволів?
— Зовсім ні. Але я не певен, що зможу сказати те ж саме про вас, коли ви дізнаєтесь правду.
Тріліан скрикнула. Вона вказала на цифри на екрані дисплея.
— Номер телефону? — перепитала вона. — Ця залізяка сказала "номер телефону"?
На екрані миготіли цифри. Комп'ютер тактовно помовчав, потім сказав:
— Я б хотів сказати...
— Будь ласка, не треба,— перебила його Тріліан.
— Ти щось розумієш? — запитав її Зафод. — Я — ні.
— Не знаю,— відїіовіла Тріліан. — Але ці прибульці — їх веде сюди наш занудний робот. Чи не можна побачити їх на екрані монітора?
Розділ 13
Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.
— ...а ще я, щоб'ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку...
— Не може бути,— Артур втомився слухати це ниття.
— Ще як може,— сказав Марвін. — Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?
— Уявляю собі...
— Так, так, так,— бубонів собі під ніс Форд. — Значить, Зафод Бібльброкс.
— Знаєте, що зараз станеться? — Марвін спинився, піднявши руку.
— Ні, а що? — запитав Артур. Йому було байдуже, що станеться.
— Ось ще одні з цих дверей,— Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.
— Ну,-сказав Форд нетерпляче,-ми зайдемо чи ні!
— Ми зійдемо чи ні? — передражнив його Марвін. — Що нам іще лишається. Це — єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.
Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.
— Дякую вам,— проспівали двері і відчинились,— за те, що ви ощасливили звичайні двері.
Всередині у робота щось обірвалося.
— Дивно,— проказав він замогильним голосом,— тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним.
Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна:
— Я виконав ваше доручення,— прогугнявив він,— що накажете мені робити далі — іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох?
— Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти,— почувся чийсь голос. Артур не зрозумів, чому Форд сміється.
— Що..?
— Цить,— сказав Форд. — Зайдемо,— і він зайшов.
Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив.
— А, Форде, привіт. Як поживаєш? — дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. — Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці.
— Зафоде, друже,— недбало озвався Форд,— я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу?
— Ви... ви знайомі? —у Артура очі полізли на лоб.
— Знайомі?-перепитав Форд.-Так, це...-він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. — Познайомся, Зафоде. Це мій Друг — Артур Дент. Я врятував його в останню мить.
— Справді? — сказав Зафод. — Привіт, Артуре. Дуже радий,— його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах.