— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі.
— Не бійся,— прохрипів Форд,— я зараз щось придумаю,— але його тон не обнадіював.
— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.
— І помовч краще,— видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
— Боже,— простогнав Артур,— хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі,— він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.
— Гаразд, гаразд,— заспокоював Форд,— без паніки!
— Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
— Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:
— Чинити опір марно!
— І ти теж замовкни! — відрізав Форд.
— Чинити опір марно!
— Слухай, друже, спочинь,— сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.
— Ти маєш від цього задоволення? —запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.
— Задоволення?-прогудів він. —У якому розумінні?
— У тому розумінні,— пояснив Форд,— чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів...
Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.
— Живеться мені' непогано,— вимовив він зрештою.
— Та вже ж,— погодився Форд.
— Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур.
— Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження,— відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову.
Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.
— Так,— повторив він.— Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю,— хоча горлати мені подобається.-Він наповнив повітрям легені й гаркнув:-Чинити опір мар...
— Ну, звичайно, це ми вже чули,— поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно,— Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети,— заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?
Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.
— Е..,-.промимрив вартовий,-е... е... не знаю. Я думаю... мені здається... я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер... і думати ні про що не треба...
— От бачиш, Артуре,— сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь,— а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.
Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов'язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос...
— Спробуй стати на його місце,— не вгавав Форд. — На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів...
— І горлання,— додав вартовий.
— Звичайно. І горлання,— погодився Форд. Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.
— ...А він навіть не розуміє, заради чого усе це! Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили,
— Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю...
— Молодець,— підбадьорив його Форд.
— Але ж,— загудів він знову,— що ви пропонуєте?
— Усе дуже просто! — Форд говорив бадьоро, але повільно. — Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм,— вів він далі,— що не будеш виконувати більше ідіотські накази,— він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м'язових зусиль,
— Ууууууууууууммммммммнннннннн,— промимрив вартовий,— мені не до душі подібні розмови.
Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.
— Послухай, друже, дай час,— заторохтів він,— це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.
Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.
— Якщо вам байдуже,— сказав він,— то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.
Форду Префекту зовсім було не байдуже.
— Зажди, послухай,— заговорив він швидше. І не так бадьоро.
— Ооооооооооххххххххх,— сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.
— Та постривай,— не вгавав Форд,— адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!
— Чинити опір марно! — гаркнув вартовий. Тоді додав: — Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.
Вони підійшли до шлюзу — масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.
— Дякую за пораду,— сказав вогон. — Бувайте! — І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.
— Але ж послухай,— закричав він вартовому,— існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на..,— він відчайдушно копирсався у пам'яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці,— П'яту симфонію Бетховена.
— Та-та-та-там,— проспівав він. — Невже в тобі нічого не зворухнулось?
— Нічого,— відповів вартовий,— анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.
Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.