Пушок

Страница 2 из 2

Чемерис Валентин

Кота забрала в сина ні світ, ні зоря. Не впізнала свого дружка. Повний, здоровий, пишний, він чомусь став маленьким, худим і легким, наче й справді був з одного лише пуху…

На її німе запитання син бовкнув:

— Так він же в мене нічого не хоче їсти! Всі ці дні, як я його в тебе забрав, за тобою тільки й побивається. Їсти відмовляється, схуд, на ні на що перетворився, та все нявкає біля дверей. Сяде там і вимотує в мене душу своїм жалібним нявканням… Думаю, що того й схуднув, що за тобою побивається. Забери його, бо з ним мені ще гірше.

Пушка вона забрала того ж ранку. Він і справді за якийсь там тиждень-другий, що побув у сина, на ні на що перетворився, — шерсть закудлана, ні минулого блиску, ні виду. В очах тільки сум. Катерина сунула його за пазуху — здалося, що шкіру та кості — і замислена поїхала додому. Вже в тролейбусі, пригрівшись у неї за пазухою, Пушок навіть почав лагідно муркотіти. А коли вона привезла його додому, неспішно обійшов кожний куток, переконався, що він нарешті вдома, з апетитом похлебтав теплого молочка і замуркотів, тручись об ноги господині.

І знову вони почали жити, як і раніше. У кота відновився апетит, мурко почав швидко набирати вагу, шерсть його залисніла, він зробився гладким і коли поважно-кумедно розчісував лапою свої вуса, Катерина сміялася.

— Хороший, хороший, — казала. — Просто красень. Тільки лінивий дуже та ще сонько. Скоро й на руки тебе не здужаю взяти.

Пушок щовечора терпеливо чекав, коли вона нарешті ляже й погасить світло. А тоді в пітьмі нечутно стрибав їй на груди і, муркочучи, починав там вмощуватись. Але господиня незмінно казала:

— Пушок, встань, бо мені тяжко. Ач розлігся, що й дихати нічим!

Пушок не ображався, зістрибував з грудей і відразу ж вмощувався в неї на руці. Сідав під боком, а на руку її клав передні лапи, на них голову і солодко засинав — з руки господиня його ніколи не зганяла.

Через місяць Пушок вже був такий, як і раніше: ситим, гладким, важким, з блискучою шерстю, за чистоту якої він старанно дбав.

Але хто ж то стрибав їй на груди, коли Пушок був у сина, часто думала Катерина. Вона ж реально відчувала його вагу, тепло, м’яку шерсть… А він тоді, будучи в сина, тяжко сумував за нею, за господаркою своєю, що вже і їсти відмовлявся. Так йому хотілося спати у неї на руці, як то він звик робити з малих своїх котячих літ. Певно то його душа (чи щось там ще — аура, як на теперішню термінологію, сутність) відділялася в тузі від його тіла, прилітала додому і в пітьмі вкладалася на рідних грудях, а потім і на руці…

Від таких думок Катерині було не по собі — невже й тварини мають щось схоже на душу, чи як вона там у них називається? Запитала б у Пушка, але хіба він скаже? Мурко, мабуть, і сам не знає, що в нього щось таке є, схоже на душу… Та й мови його не знала, хоча… Для чого тут мова, коли й так усе ясно…

А Пушок, позираючи на неї знічев’я крізь вузькі щілинки примружених повік, ліниво муркотів собі та муркотів — задоволений, як завжди лінькуватий і увесь його вигляд так і промовляв: говори собі, говори…