Жіночим оком вона давно примітила, що на гімнастерці в нього, на тій клешнюватій руці, пропалено темним кружечком рукав (мабуть, колись впала жарина з плити або цигарки). І от він сам, грубо, невмілою рукою по-чоловічому наклав латку і зашив дірку крупними стібками, та ще й товстою рудою ниткою. Хотіла сказати: "Давай, чоловіче добрий, я вам по-людському залатаю". А потім спитати відверто: ну чого ви самі? Чого байдикуєте? Невже ніколи не щеміло вам серце, не томилося, не тяглось до когось на муку?
Нетяга Черкес, хоч і сидів до неї спиною, ніби ловив на собі її погляд і її думки. Він крякав, ще більше хмурився і грізно впивався оком в дошку; він весь зосереджувався на Павликові, на шаховій баталії, гримкотів: "А я вас слоном, а я вас бивнями!" Він сипав отими начхозівськими жартами, та навіть Павлик підводив на нього брови: щось чулося в Черкесовому голосі, в його жартах ненатуральне. Наче людина хотіла заглушити в собі інший голос або від чогось відмахнутися.
Грубо пришита латка дратувала Байдачну, та раптом вона зупиняла себе, завмирала над самим краєм ями і — одступа-лась. "Господи, прости мене, яка ж я дуриндя!" Що в ній проснулося? Колишня Таська? Гірких мук захотілося? Мало їй горя? Он поруч Павлик лежить, а їй бозна-що лізе в голову. Одхрещувалаея, одганяла бісівський болотний туман, мару од себе (сивина ж пробилася в косах, спину їй ломить од горя), бралася скоріше за роботу, та все одно душу їй каламутило, пливли, обплутували її думки про себе, про цього покинутого чоловіка: забутий, недоглянутий він, такий же сирота, як і вона з Павликом.' Тут мимоволі Байдачна згадувала свого безпутного Василя, коханого мужа, який більше двох днів не сидів коло жінки і коло дитини; мабуть, вродився легким перелітним птахом і дома його нудило. "Аби ж ти був тут, моє серденько,— всю свою перекипілу гіркоту вона вкладала в те слово "серденько",— аби ж ти хоч колись, хоч на свято сім'ю свою словом, ласкою пригрів та сина свого пожалів, то, може б, і я душею не тліла, не мучилась в самоті, і Павлика б, може, лихо таке обминуло".
А Павлик, облизуючи сухі, припалені губи, забув і про біль, про кляту спину, яка німіла й пекучо терпла, про закров'янілі пролежні на тілі. Він обожнював свого Черкеса. Йому навіть здавалося, що Черкес і з'явився на землі для нього, для Павлика; і з фронту він прийшов, а може, його командування прислало саме для того, щоб один хороший хлопчик мав у себе доброго друга, такого незвичайного, як і видіння на стелі про Аравійську пустелю, бедуїнів і печерні міста. Павлик з великим азартом грав і під'юджував партнера:
— Ага, стережіться! Зараз вам гаплик буде, як правильно казав Салабай!
— А ми ще подивимось! А ми вас буй-туром!
— А ми оцею кобилкою, Вас Івановичу!
Мати слухала їхнє веселе сперечання і, правду кажучи, трохи ревнувала. Ніколи вона, ні раніше, ні тепер, не була настільки близькою — розумом, серцем, душею — до сина Павлика, не вміла, не могла так прив'язати його до себе, як цей нахмурений солдат-журавель. Чим він взяв владу над Павликом, як влюбив його в себе, все те було для матері трохи загадкою. Вона бачила одне: що скаже Черкес, те для Павлика і одкровення, і радість, і закон. Він якось набурчав на сина.
— Павле, треба обтиратись холодною водою, ти солдат. Руки, шию, плечі — ось так бери й обтирай зранку холодною водою, тільки холодною, не бійся, гартуй себе, побачиш: кров заграє! Був один австралійський письменник (я забув його прізвище), не те, що ти, а зовсім без ніг, так він об'їхав всю землю, в Сахарі, на Півночі був, і все через те, що обтирався холодною водою. Зарубай!
Тепер Павлик просив зранку мокрий рушник і мучив себе, терзав — на страх матері: морщився, ухкав, неприємно щулився, та все-таки обтирав своє тіло водою і спідтишка, щоб мати не бачила, обмацував себе: чи прибула кров до його зжовклої, трохи обм'яклої, блідуватої шкіри. А Черкес наступав далі:
— Бігать, стрибать ти не можеш, спишемо, як то казав нач-хоз. А руки? Бони ж здорові? Махай, роби зарядку, накачуй біцепси. Куди то годиться: б'єш Черкеса в шахи, а руки — зелені й худі, як бадилини. Давай за мною, в темпі!
Двометровий дядя вимахував клешнею і здоровою лапою, крутив під стелею млинки, а Павлик сміявся і повторював за ним. У низенькій хаті їм було тісно, і скоро вони падали стомлені і веселі, задихавшись, дивились один на одного збуджено: ай, молодці!
Деколи своїми вигадками і дивацтвами Черкес до смерті лякав матір. Прийшла вона з роботи, глядь — Павлик лежить з обмотаною головою: дротики, дуги на ньому, залізні якісь кришечки.
— Ой, более! Сину, що з тобою? Упав, розбився? Були лікарі? Що то вони зробили з тобою?
А Павлик лежить і загадково, навіть блаженно усміхається, й та бліда притишена усмішка м'яко ясевріє на його губах.
— Мамо, це радіо, не бійся. Називається детекторний приймач. Аж з Києва чути. А це не пов'язка,— навушники. Хочеш, послухай, музику зараз гарну вибренькують.
Він подав матері навушники, і вона з деяким острахом приклала одну блискучу кришечку до вуха. Щось у тій кришечці шкрябало, шипіло, а коли вона притулила блилече, долинуло тихе-тихе, якесь неземне бриніння пісні:
Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить.
Пісню цю розучував Павлик у школі під старенький, захриплий патефон, мугикав потім і дома, і пісня нагадала матері і школу, і вербу на греблі, і все, що в них скоїлося влітку.
— Аж із Києва співають?
— Із Києва.
— Химерно. Чого тільки не придумають люди. Це він тобі еробив?
— Він.
— І жердину, мабуть, у стріху на хаті він встромив? Щоб у дощ нам затікало?
— То антена, мамо. Дощ не затікатиме, бо там тоненький дротик у хату проведено. Отой дротик ловитиме нам пісні, мамо, і тихенько гратиме.
Вже' одійшовши трохи серцем, мати засміялася з себе і сказала про свій безглуздий страх: їй здалося, як тільки вона вступила в хату, що Павлик упав з ліжка, розбив собі голову, і то його обв'язали туго якимись дротинами і обручами.
Зітхнула вона. Більше про Черкеса і його музику не говорили. Та в думках, Павлик по-своєму, а мати по-своєму, перебирали вони все, що прийшло до них з цим незрозумілим чоловіком. Для Павлика дружба з Черкесом — щось таке природне й неминуче, як повітря, як небо, як яблуні в чужих садах або як широкі їхні степи до самої Салган-могили, де мати насипала дорогу, коли він ще бігав; одібрало у нього ноги, дало йому Черкеса, тут все законно. Вмирає сухе бадилиння, вмирає гудина, народжується кавун. Щось у природі одходить, щось доточується. Не могла ж безконечно щедра природа обійти його, Павлика! Чим він гірший від інших хлопців, тих, що й зараз бігають? Павлик і думки не допускав, що Черкес може колись круто повернутися і піти геть, у своє життя, покинути його. Ні, він мій, він для мене, він є і буде моїм ставком, скелею над річкою, степовою дорогою за далеку гору... Вибачаймо дітям їхній невинний егоїзм: молодий пагін, який чіпко дереться на стовбур, має право зухвало, на весь голос говорити: "Я! йду! росту! Степ, сонце— для неба мого!"