Черкес справді, коли приходив до Павлика, приносив йому повну торбину книг, і книги були якісь товсті, з картами, малюнками — про літаки,— двигуни, про далекі небесні планети. Бони розглядали на лаві все те добро, ушниплювалися носами в старовинні карти, схеми, не погоджувалися, сперечалися, показували один одному пальцями, де саме плив знаменитий Баско да Гама, а потім, з не меншою гарячковістю про нові аеростати, про те, чи скоро будуть сонячні двигуни з лінзами й дзеркалами. Нагомонівшись вволю, Черкес біг до школи, де його ждали хлопчаки (і скоро там прогримить команда: "По буму!., к неприятельським окопам., бігом!"). А Павлик, стомлений, одкидався на подушку, стишував у собі вихор думок (бо часто й збуджено вистукувало серце). Лежав, слухав, як вітер із сухим шелестом ганяв за вікном зашкарубле листя: там гуляла вже осінь, почались заморозки. Він слухав і був думками в собі, дивився на стелю. Тепер для* нього на стелі оживала не тільки Аравійська пустеля, а й фантастичні міста Аелі-ти, двоголові спрути з Венери; а то раптом зблискував крізь ніч гострий, мов меч, промінь інлсенера Гаріна, яким можна навпіл розрізати в океані дредноути завойовників, а ще — в прах розвалювати неприступні скелі-фортеці марсіан.
Павлик міг подрімати, хвилинку-другу перепочити і без клопоту взятись за уроки. У нього був для' цього дуже гарний столик, зробив його Черкес: дві легенькі дошки складалися і розкладалися на мідних блискучих завісах, так як складаються, сказати б, тверді палітурки книги. А далі нехитра механіка: верхню дошку ти трохи підняв (щоб стояла похило), поставив її і підпер на дві ніжки-розпірки. І ось тобі похідний столик-ящик, легкий і дуже зручний. Павлик вмощував його собі на іруди, сам трохи спирався на подушку і, лежачи, без мороки, міг писати й малювати, як ассірійський мудрець. Ще одна була хитрість і зручність: два гніздечка видовбано в столику для чорнильниці й для ручки. Отож, не треба крутитись, шастати рукою — все перед тобою! Черкес — голова, він ще не таке мо-лсе втнути; він сказав, що як поставить над яром двигун, а до двигуна динамо, то й до Павлика проведе електрику в хату: світи тоді без гасу і без смердючого ґнота. Читай і малюй, Павлику, до самого ранку...
Вітер ганяв за вікном ясухле сіре листя, осіння темрява, мокра, з важкими хмарами, обступала двір, пасмурніло в хаті, і Павлик не то з нудьгою, не то з тривожним нетерпінням поглядав на шибки, дослухався: ось почуються тверді армійські кроки... Справді, важкувато прогупало під вікнами, і одразу одні й другі двері ніби самі розчинилися. Черкес ввійшов, як завжди, швидко й громохко, мовби вкотився танком, і вже таїлась, грала, світилась на його веснянкуватому лиці насуплена, сувора усмішка, дехто б назвав ту усмішку несерйозною, чудною, химеруватою, та Павлик любив її: вся відкрита, баламутна, добра й незлобива душа світилася в ній!.. Картуз на лаву, витер Черкес спітніле чоло і з висоти свого двометрового росту стурбовано глянув на Павлика: як він тут жив без нього?
— Лови, Павлушо, на! Доп'яв-таки книгу, яку обіцяв тобі. Вчись! Не тільки Черкеса, а й більших птиць будеш бити своїм засушеним тістом, себто гамбітним ударом.
Ніби й хмар, неприкаяного осіннього вітру не було за вікном — ожив, заусміхався Павлик. З Черкесом прийшло до нього щось баламутне, кипуче, театральне й веселе: тут і начхоз з його жартами, і політ на Марс, і вітряк, який буде крутить динамо, і битва гігантських медуз у космосі. Та крім захоплених розмов,— ось він, дорогоцінний для Павлика подарунок.
Мати й не знала, що то за книга: вона лише бачила, як Павлик допався до неї, читав, хмурив біленькі щіточки брів, а потім старанно, прикусивши язика, щось виписував з книги, заглядав на дошку і сам з собою шепотів, переставляв легенькі, вже з білими головками (бо витерлись в руках) фігурки.
— Над чим ти, синку, мучишся? Той Черкес, він тобі стільки клопоту на твою бідну голову звалює...
— Ах, мамо, це книга про шахи! Дуже гарна, просто геніальна штука. Тут про Альохіна, тут про Капабланку й Чигорі-на; які то, мамо, люди були! Аби ж я раніше народився. Або почав щоб раніше, з першого класу, а то стільки пропустив...
— Господи, ти говориш, як старий. В тебе все, все ще попереду.
— Ні, мамо, вони починали з дитинства. От Альохін з п'яти років граг — і як він грав!
Павлик печально зітхнув, ніби розтратив років сто свого життя, розтратив на щось пусте й нікчемне — і вже не повернеш минулого. Ну що в нього було: гасав по селу, та дражнив пса Салабаевого, та стрибав, як вихор, з верби? А люди тим часом (і на таких же собаках) пробивались до полюса, мерзли, вмирали в снігах, падали з гондол дирижаблевих в океан, люди жили по-іншому і для іншого. "Та що там!" — Павлик зітхнув. А мати з любов'ю, сумом, болем подивилась на сина (чого він хмуриться?), вона з кожним днем відкривала в ньому щось нове й тривожне, або ні, зовсім не так. Вона просто бачила, як Павлик глибшає, росте, дорослішає, як він оживає, пнеться до чогось великого, як очі в нього наливаються розумом і гарячковим неспокоєм. Павлика вона, здається, розуміла, хоч і боялась за нього, щоб не перевтомився. А от Черкес, він так і залишався для неї химерною, трохи загадковою людиною.
От що її дивувало: коли вона заходила в хату (а Черкес мало не завжди сидів на стільці, грав чи щось шкрябав з Павликом), сидів спиною до неї, однак він одразу якось поникав, голову втягував у плечі. Не те що ніяковів чи розгублювався, а ніби хотів стати непомітним, меншим. Кидав їй через плече: "Здрастуйте!" —і втуплювався в книгу або в дошку, але й гра в нього йшла погано і фігурки сипались додолу. Він, здається, обминав її, хотів не помічати, бути далі, чимось вона його сковувала.
Байдачна готувала підвечірок, подавала синові й припрошувала гостя:
— Сідайте до столу. Разом повечеряємо.
Оце "повечеряємо" та ще "разом" так спантеличувало його, що він скоріше хапав свій картуз із лави і казав: біжу, спасибі, до зарізу нема коли! Проте вона бачила, як у нього спалахували вуха і на рябому лиці все змішувалось бурею: страх, усмішка, трепет віспинок, що темніли і немовби розпікалися до сизого жару. Байдачна знизувала плечима і осміхалася: двометрова солдатина — і схоплюється, як в лісі од вовка. Невже вона така страшна?