Зсудомлений, з холодним трепетом смерті в очах, він ще розтулив пальці, щоб взяти обріз. І тоді в спину, в голову, в потилицю градом сипонули кулі.
Він так і впав — на груди, лицем у м'яку землю, яку акуратно вибрав з дна окопу.
Вже потім, вночі, люди знайшли Черкеса. Видно, фашисти, щоб не об'їжджати яму, засипали окоп. І Черкес як стояв по груди в окопі, так і загорнули його. З тої могили виглядала тепер його простоволоса голова, залита кров'ю. Йшла, котила шляхом безконечна колона — машини, мотоцикли, фургони, піші солдати; ніхто не обминав окоп, ступали через голову, пил жухкав клубами з-під ніг і коліс, і дивився на чоботи, на одду-ті коліна, на цих нових германаріхів мертвими очима втоптаний в землю Черкес.
...Серед глупої ночі хтось викликав матір з хати швидким нервовим стуком у шибку. Мати вийшла, а їй просто на груди впала сусідка Вустя. Трусилась вона од страху, охкала, бурмотіла хтозна про що. Прибився до неї, до Вусті, якийсь солдат, наш, оточенець, а німців повно в селі, а він благає: сховайте! Вустя накинула хустку на плечі, сказала йому — ходімте, та швиденько яром, поза селом, та через степ, щоб одвести його до своєї сестри на хутір, може, там сховають. Бігли вони степом, а темно, ноги од страху заплутуються, і от на горбу вона впала, за щось зачепилась зосліпу. Думає, що ж то воно на дорозі? Коли мац — людська голова... Тут Вустя охнула, затрусилася дужче і прошепотіла Байдачній просто в лице: "Тасю, то Черкес. Вбили його!.. Бери якесь рядно та лопату, перетяглі немо його на кладовище та хоч по-людському поховаємо. Той солдат, оточенець, сидить там в степу над окопом, допоможе нам..."
Там, де Вустя поховала дошку з дитячими картузиками й штанцями, тепер вони поховали Черкеса, і дві жінки за одвічним гірким жіночим обов'язком постояли над могилою, серед темної душнуватої ночі, стиха поголосили над впокоєним тілом.
Все це було для матері як страшний пекельний сон: і рядно, і те, як вони тягли по траві Черкеса і як затуляли йому очі, а він дивився. Розбита, глуха від гулу в тілі, притяглась мати додому, в темряві пошастала рукою: чи спить Павлик? І раптом згадала слова Черкеса, мовлені зовсім недавно: "Ти ще назнаєшся, набачишся, Павлику, страшного. Чує моя душа..." Ох, чула, чула його душа — собі і всім нам на голову!
День-два вона б ховала від Павлика, де Черкес, що з ним скоїлося. Ховала б, та хіба таке втаїш? Вже вранці він глянув на матір, на синюваті набряклі кола у неї під очима, на змучене лице, про щось ніби здогадався. Замовк, притих, ждав од неї: хай скаже сама. Та от загупотіло в сінях, вбігли гуртом Вустині хлопці і просто з порога, в один голос:
— Павлику! Нема Черкеса. Мати нам сказала: вбито його.
От вона й втаїла від сина...
Малі, замурзані Вустині доїльники й поїльники обсіли Пав-ликове ліжко і, печально пошморгуючи носами (і то акуратно, не враз, а один після другого), почали згадувати Черкеса. Який то був чоловік! Давав попробувать магнето: всім, підходь і берись пальцями за провідок, а він як крутне коліщатко, а воно як шпигоне тобі іскрою в пальці, а ти кидь провідок та в регіт! А як війна почалась, він пішов у район до начальника і каже: посилайте мене на фронт. А той одказує: не можу, у вас рука перебита; от бачите, неправильно в лікті зрослась, кочережкою. "Як не можете? — бухнув кулаком Черкес.— Ану ставте свою руку на стіл, хто кого подужає!" Уперлись вони ліктями в стіл, а військком був здоровий дядько, ручище лопатою. Черкес взяв його, раз! — так і пригнув до столу. Він отою своєю клешнею, Черкес, і косив, і дрова рубав, і в кузню ходив до молотобійців: сильний був! І якби взяли на фронт, та знов кулеметником... А то, ба, сам викопав окоп і сам проти цілої дивізії...
Одне слово, хлопці згадували Черкеса, і Черкес в їхніх хапливих розмовах-балачках обростав своєю легендою, доброю і трохи печальною.
Як тоді, на греблі, Павлика вдарило в хребець оте жорстоке слово: вбито Черкеса! Він уже не слухав, про що цокотіли Вустині хлопці; він лежав з холодними, зупиненими очима і мучився од болю в спині, од страшної думки: а що ж тепер? Мляво, проте з відчутною внутрішньою різкуватістю він сказав:
— Йдіть, хлопці, погуляйте собі. В мене чогось болить голова.
Справді, у нього розболілась голова, він одвернувся од світла і ніби трохи придрімав. А коли прокинувся, довго, з намор-. щеним підстаркуватим лицем дивився в стелю, про щось ду-імав. Мати бачила, що йому погано, ходила як можна тихіше. 1 він став очима водити за нею, наче по-новому приглядатися, ' вивчав її з якоюсь таємною прихованою думкою, аж їй було не по собі.
і. Зупинив, коли несла чашку йому.
:' — А знаєш, мамо, чого він вмер? Я про Черкеса кажу,— раптом Павлик почервонів, аж набрякли й заблищали сльозини в куточках він.— Він би не вмер, мамо, якби ти вийшла за нього заміж...
— Павлику, що ти говориш! Як ти смієш! Викинь таке з голови!
Вона кинулась геть на кухню, забилась у куток, і Павлик чув, як вона там здавлено, глухо ридає на лаві. Він сказав собі: дурень же ти! І знав, що якби він був на ногах, то зараз пішов би на кухню, притулив її посивілу голову до себе і мовив би: нічого, мамо, якось жити нам треба. А за ті слова... ну вибач мені...
Та ба, він і вибачитись не міг.
13
Весело ґелґочучи, із сміхом і реготом гітлерівці порядкували в хаті. Винесли стіл, стару, ще бабину скриню, дерев'яний мисник. На лаву і на материне ліжко поклали дошки, настелили сіна, зробили собі нари. Словом, стала Павликова хата казармою. Хотіли й Павлика винести геть, в бокову комірчину, однак мати кинулась напереріз. Сказала: кранк хлопець, хворий, не чіпайте його. І німці одступились.
З свого кутка Павлик зацьковано, з ненавистю, з оторопін-ням дивився на веселе вештання, на порядкування в хаті цих чужих людей. Як вовченя, він блимав на них насурмлено, і мати знаками показувала йому: краще одвернись, нащо вони тобі.
А він спідлоба зиркав на них, кожного, хто вхоДив чи виходив, зустрічав з якимось зухвалим хлоп'ячим викликом, а на матір супився: "Ну що ти заступаєш мене спиною? Вони Черкеса вбили!"
Справді, мати заступала його спиною, побоювалась за сина. А потім придумала: протягла шворку і завісила його в кутку квітчастою простинею. Через день-два з перегородкою змирився й Павлик; в кутку було йому спокійніше.