— Поїхали ми. Прощавайте: до вечора!
Вона теж промовила йому очима, ніби додала йому свого смутку, тепла, печалі.
Зосталась мати сама під берестком.
І от селом посунула трохи кумедна процесія. Попереду йшов цибатий чоловік, важко й вдумливо ступаючи армійськими чоботами. Він котив перед собою високого возика. З боків (хто підпихав, а хто просто вибрикував) бігла охорона — оті з Черкесового яру босоногі орли й розбишаки. Люди виходили з дворів за ворітця, віталися з Павликом, питали, як йому живеться;
хто лиш ковзком, а хто й одверто зиркав на нього, на блідувате Павликове обличчя, добросерді жінки гомоніли, що давно не бачили його і скучили за ним.
А Павлик затулявся од сонця долонею, так сліпило його на вулиці, так зелено, широко, бездонно й блакитно було в небі і на землі, що навіть аж незатишно ставало, незвично, аж наморочилось йому в голові. Він поворушився трохи і попросив:
— Хлопці, аби картуз мені... Очі сліпить. І одразу — з двох боків:
— На! На! На! Мій!
— А мій кращий!
Картузів десять, як галки з дерева, зірвалися, повисли над ним, стулились купою: шатро над головою!
Павлик взяв, не вибираючи, якогось рябого, в риб'ячій лусці, з надірваним козирком. Хіба ж він знав, що то картуз старшого Зіньчиного брата, і в тому картузі хлопець пожене вночі пасти коней, розкладе в степу маленький вогник, і от завищить, зареве над його головою бомба... Ні картуза, ні печеної картоплі, ні відчайдушного блиску в хлоп'ячих очах. Чорна яма. Метрів на п'ять вглиб! І на сто метрів — чорна, в материному серці...
Нап'яв Павлик рябого шаплика на очі, вмостився глибше і навіть трішечки, як йому здалося, придрімав. Але й крізь стулені вії мигтіло йому щось бездонне й блакитне — раннє літо, степ у синьому мареві, легенькі хмари в небі, а ще гомін у дворах, спілі черешні над плотом, високі будяки з повними лапами сухої пилюги, все те, що він колись пролітав, прогулькував одним духом, все, що зливалося йому в очах одним рідним земним мигтінням.
— Ну як? Не трясе? — питав Черкес.
Трясло, звичайно, на грудкуватій дорозі, але Павлик мовчав, терпів, пробував осміхнутися: ні, мовляв, добре, на сіні ж лежу.
То там, то тут вони зупинялися, перепочивали (і хлопці встигли шаснути в сад до Салабая й принесли в картузі жменю крупних біло-рожевих черешень); їхали через все село, а далі — поза бригадною кузнею, не до верби, а горбом, старим шляхом до Сичиного яру.
Така довга стелилась дорога, Павликові здавалося, що ніколи в житті він так далеко не забирався. І степ, небо, весь світ, все було для нього сьогодні якесь нове, просторіше і ніби якесь безпритульніше..
— Он, он вітряк! Дивись! — закричали хлопці. ь
Та Павлик, як не крутив головою, нічого, крім неба і підводи далеко в степу, не бачив. А тут затрясло на грудках дужче, і вони повернули в знайомий, рідний для хлопців Черкесів двір. Підкотили до старої шовковиці.
— Ну все, одмучився ти, Павлику. Припливли! — Черкес витер долонею піт з чола, а Павлик подумав, що хто сьогодні одмучився, то це бідолашний Черкес.
Видно, господар давно готувався зустріти в себе такого дорогого гостя, як Павлик. Підмів у дворі, викосив траву, поприбирав. Намостив ліжко під шовковицею, навіть столика на одній ніжці закопав. І напнув од сонця парусину, щоб ліжко й столик ховалися в затінку.
Сюди й перенесли Павлика.
Чи дорога, чи сонце, чи все побачене сьогодні під блакитним небом, а може, все разом таки стомили Павлика. Він приліг на Черкесове ліжко і одразу поринув у легкий дрімотливий сон.
А Черкес виніс глечик компоту, цілу коробку магазинних пряників, пригостив босоногу команду і тихо, щоб не потривожити Павлика, виголосив:
— Тепер — вольному воля, спасенному рай!
Хлопці вмить зрозуміли його команду: гуртом так і шугнули в яр. Там кущі терну, там бузина густими шатрами, там вогко й темно, і дзюркоче струмок з-під гори, і ворушиться дно замуленої криниці, і зяє глибока лисича нора, і чиїсь кістки, може, мамонта, вимило весною; одне слово, там дико й глухо, справжнісінький рай для душі. Ось в тому раю скоро і зашелестіло, загупало, заухкало по-совиному: пішли хлопці гуляти.
А Павлик одразу прокинувся. Глянув з-під шовковиці — і велике здивування, потрясіння застигло в його очах. Де він? І що то перед ним?
Сидів на лаві Черкес. А за його спиною вимахував крилами якийсь дивовижний птах на високих ногах-ходулях. Крила вимахували на сонці, ганяли далеко позаду за собою тінь, від крил щось бігло вниз, крутилося,— то був чорний, густо змащений мазутом бурав, який ніби всвердлювався в землю; а внизу, м'яко прицмокуючи від мастила, виспівували теребки.
— Ну що? Сильно? Вітродвигун! — сказав Черкес; на Черкеса тепер падала зелена тінь з-під шовковиці, і він сам скидався на зеленого африканського птаха, дуже цибатого, худого, з твердим і рішучим виразом очей.— Я дістав у гброді маленьке динамо. Днів п'ять бився' і все ж підключив. Дивись!
Ні коробки, ні сірника, нічого не було у нього. Він поворожив, клешнею з'єднав дві мідні дротинки, які звисали під кришкою столика. І от! Просто над головою у Павлика спалахнуло сухе білувате світло. Воно притухало, і спалахувало, і знов скліпувало і спалахувало ще гострішим світлом. Ага, он в чому секрет: між гілками шовковиці на дротині звисала маленька лампочка. Від напнутої парусини нишкла тінь, а лампочка висявала, як свічка в шатрі. Ну, ясно: вітряк над яром крутив динамо, динамо виспівувало і гнало живий сліпучий струм аж сюди, під шовковицю. Аби трохи довший дріт, то й в клуб .Черкес провів би світло (хоч сьогодні), а там, дивись, і до Пав-ликового двору.
Тепер, коли вони залишилися вдвох і шовковиця огортала їх в зелену тінь, а вітряк шепотом, глухо видзвонював теребка-ми, можна було спокійно і вдумливо погомоніти. І відкритися душею.
Черкес сидів, склавши руки на колінах, дивився кудись на яр, а вже вечоріло, і говорив ніби не до Павлика, а до своїх давніх, зігрітих коло серця думок:
— Як ти думаєш, Павлику? Можна простим повітрям, без легкого газу, підняти в небо невеликий аеростат? Я вичитав: можна. Тільки треба...
Він ляснув себе клешнею по коліну, щось нетерпеливе прокинулося в ньому, і він сказав: "Буду не зшивати парусину, а клеїти, є добрий клей, щоб не рвалося і не пропускало між строчкою повітря. Та от одна притичина: як нагрівати повітря? В тебе, Павлику, мисль прудка й гаряча, скажи, що нам придумати?.. Можна зробити просто: взяти оту звичайну залізну плиту, її називають буржуйкою, поставити до неї два-три коліна труби, хай то буде труба жерстяна, як ринва для дощової води, розпалити великий вогонь і гаряче повітря накачувати в аеростат. А гондолу... А гондолу можна зробити легку і підв'язати на тонких канатах. Уявляєш, Павлику: ми вдвох! В гондолі! Пробний виліт. Над яром, над селом, над річкою, а хати, люди, коні — все під нами маленьке, все кудись біжить, дибуляє, а хлопці твої задирають голови і кричать: он, он вони, Павлик з Черкесом!"