Вже скупаний (і намучений купанням), він лежав безсило розкинувши руки. Але з свого кутка мовчки, допитливо він ловив її погляд, ніби хотів заглянути в саму душу. Потім перепинив її:
— Мамо, послухай... Не треба. Ти зламаєш, ти порушиш таке, потім уже не повернеться... Ти знаєш, про що я кажу. А без нього — як же я буду? І так лежу наче од всього світу одру-баний.
Все це було сказано спокійно й холодно, але з тим внутрішнім болем і благанням, з яким можна кричати в душі про щось найболючіше, і вона одвернулася, мало не вискочила в сіни, не розридалася.
Павлик був несправедливий, жорстокий в сю хвилину до неї, та вона прощала йому, навіть не думала про те. На все, на все він мав право! Одвернулася до вікна, на яке молилася вночі, перечекала, поки спазми одпустили в душі і одгуло їй в голові глухим дзвоном, і тоді сказала, поклялася собі: "Одступ-люсь! Задушу в собі живу душу — і одстуллюсь, нічого не порушу, і будете ви вдвох, будете як діти, і ніщо не встряне між вами..."
На п'ятий, а може, на шостий день прийшов Черкес. Голову встромив у двері, оглянувся: хто дома? Байдачна була на роботі, і він задоволено, до самих вух розтягнув губи, освітив свою рябу кирпу веселою усмішкою.
— Павле! Є тобі робота! Покажи Європі, де раки зимують. Або, як казав начхоз: бий ворога в зуби шапками!
Одне слово, він приніс купу нових газет, і то були якісь маленькі, з веселими малюнками піонерські газети, їх присилали в школу з Києва, і в тих газетах писалося, що оголошується великий шаховий конкурс: хто кого переможе в республіці?
— Я вясе написав туди, в Київ, що ти будеш грати. Так і так, написав, Павло БайдаЧний хоче стати учасником конкурсу і викликає на бій.
— Та ви що, Вас Івановичу, смієтесь? Я ж не те, я ж тільки вчусь. А там у Києві...
— Нічого! Ти виграєш у мене, а я вигравав у начхоза, а начхоз вигравав у старшини, а старшина казав: не святі горшки ліплять. Не дрейф! Дивись!..
Він розгорнув газету, і вони сіли за перші задачі. Та, може, Павлик хвилювався або трохи залякав себе, бо одразу не второпав ні хитре слово "етюд", ні оті записані дрібними латинськими буквами позначки, які повзли й розбігалися перед ним, як руді мурахи. Та коли вони розставили фігури і Черкес впевнено буркнув: "От як почав би наш старшина!"—Павлик усміхнувся, заспокоївся, насупив брови (і тоненька рисочка затріпотіла на його переніссі), а скоро й сам здивувався, як ловко прихована ловушка для короля: треба не гнатись за турою, а поміняти офіцера на коня, і от — шах білим!
Грали вони До темна. Павлик стомився і одкинувся головою на подушку (він тепер часто стомлювався, боліло й вистукувало йому в скронях), а Черкес клешнею згрібав у коробку оті білі й фіолетово-червоні шахи-саморобки, що висохли і стали наче паперові, порожні всередині, складав те вутле й несерйозне господарство, за яке боявся навіть братися й руками, і вихвалював Павлика: здорово виріс його учень за півроку! Поки він, Черкес, розкине своїми неповороткими мізками, Павлик, як сказано в древній книзі, пустить свою думку соколом, тричі обкружляє над шаховим царством, над всіма хащами й прірвами, і вдарить Черкеса обов'язково з дошкульного, з несподіваного брку. І коли б спитали Черкеса, як назвати сього отрока, він сказав би: храбр єсть отрок і бистр мислю!
Павлик легенько зашарівся (на блідуватих його щоках ледь-ледь щось прокинулося, зарожевіло), та, видно, сам себе засоромився і відмахнувся рукою: не треба так пишномовно!
Сіли за уроки. Тобто Черкес вмостився коло нього на лаві, а Павлик лежав на спині й писав у ліжку, поклавши собі на груди саморобну скриньку-столик. Та ось тихо зарипіли двері, в хату нечутно зайшла мати. Од неї війнуло холодом, снігом (а за вікном пролітали сніжинки, і вітер шарпав старий бересток, наче хотів обірвати два-три жовтих листки, що вперто й сиротливо тріпотіли на голій гілці). Скинула мати валянки, холодно й стримано привіталася з Черкесом. І він їй буркнув через плече, а Павлику строго кивнув головою: далі, далі поїхали в науку, без перепинки! Однако вибиті віспою ямки потемніли, а губи його зімкнулися жорсткуватіше.
Павлик зиркнув на них одним коротким позирком, і зробив вигляд, що нічого не помітив.
А скоро знов приліг на подушку, сказав — більше сьогодні не може, потріскує голова. Вичах, як в отій пісні': "Огні в моїй топці совсем не горять, в котлах моїх нет больше пару..." Та й справді, він аж посірів, обличчя у нього загострилося, осунулося. Якусь хвилинку-дві полежав, мовби легенько придрімую-чи, і знов прокинувся, весело й лукаво глипнув на Черкеса:
— Слухайте, Василю Ивановичу, так не годиться. Скільки я вас просив: розкажіть, розкажіть, як ви воювали на фронті, як оту "лінію Маннергейма" брали, дроти й укріплення, а ви все одмовчуєтесь. А кажете: треба нам до всього готуватись!
— До всього! — різко підхватив Черкес і зсутулився, важко глянув під ноги на свої армійські чоботи.
(Було видно, що він спиною, потилицею чує, як Павликова мати ходить по хаті, готує вечерю, як вона дзенькає склом і теплим легким повівом прогулькуе близько десь поза ним).
Про свою війну за Карельським перешийком Черкес не любив згадувати. Він казав, що для нього то була мерзла війна, кучугурна і що їхня рота воювала більше кожухами проти морозів. Та Павлик не відступав, просив і наполягав навіть — ось тут же йому викласти, розказати щось несподіване, героїчне, хіба не бувало такого на фронті?
— Було! — Черкес підкрякнув якось не то хмуро, не то весело, а більш загадково, і клешнею наїжачив свій короткий солдатський чуб.— Було! Слухай, розкажу одну фронтову бувальщину.
Мати перестала замішувати тісто (вона хотіла напекти кручеників) і теж нашорошила вухо.
— Служив я, ти знаєш, Павле, в кулеметній роті першим номером обслуги.
— А що значить першим?
— А те, що не другим. Один лєнти мені підносить, другий заряджає, а я ноги розкидав, оком до прицільної планки і строчу. Второпав? Так от. Кинули нас на прорив у глухі ліси, і ми так рвонули з батальйоном вперед, що нас одрізали, оточили з флангів і ще кілометрів на п'ять загнали в свій тил. І в сніг нас втовкли. Три місяці ми лежали, як снопи, в метрових заметах; ні голови підвести, ні закурити — б'ють просто в лоб! А морози печуть, градусів сорок. Коні у нас померзли: де окоп, там і туша чорніє, просто перед носом у нас. І ми лежали і їли сиру конятину, оту мерзлу. Ну, ясно, в животах у нас духові оркестри грають. А далі я так воював, Павле: наступають біло-фіини, так я вдарю по них з кулемета, а тоді полу шинелі одкину — і як дам шрапнеллю...