З огляду на цю обставину розмінною монетою нам слугували не гроші, а ґудзики. Я й досі пам'ятаю ґудзики з єдиної святкової сукні моєї мамусі, які я поспорював, щоб одігратися. Яскраво-зелені, з золотистим поблиском, по них так і бігали сонячні зайчики. Я споров їх у надії одігратися та й попришивати на місце, та й програв усі до одного, а що було потім, коли мамуся на Перше травня дістала сукню із шафи, то краще й не згадувати.
А часто бувало й таке: бере чийсь батько вихідні штани заради неділі та й пробує їх зодягнути.
— Одарко, Одарко, яка це нечиста сила всі ґудзики на матні поспорювала?
А про ґудзики на наших штанях-сорочках, то й казати вже нічого: ми часто догравались до того, що носили палички замість ґудзиків.
Тож ми грали на ґудзики: викладали в акуратні сто-вбчики та й поціляли в них важкими царськими п'ятаками з відстані в п'ять — десять кроків. Поцілив, розсипав стовбець, тепер цюкай п'ятаком кожен ґудзик, намагаючись його перевернути. Перевернув — клади до кишені.
Чемпіоном у цій грі був, звісно ж, Кость. Кишені його завжди оддимались од ґудзиків.
Отак проводили ми своє дозвілля з ранньої весни до пізньої осені. А як похолодає, як завіє крижаними вітрами, як скує ставки та озера, як засипле снігами по пояс, отоді за санчата, за ковзани та лижви — і на кригу, на сніг!
Ковзан я мав лиш один. Зробили його мені в кузні: вставили в дерев'яний цурупалок шмат обруча, а шнурки, щоб прикручувати до ноги, я припасував уже сам. При-мотузував поміцніше — і катайсь на здоров'я: одна нога їде, а друга стрибає. Сонце, простір, крига під тобою так і витьохкує,— настрибаєшся: спати ляжеш, а в голові — гуп! гуп! — як.у ступі.
Лижви ж змайстрував з дубових клепок. З бочки, що геть розсохлася. Ну, не так і розсохлася, в ній ще можна було б квасити капусту чи солити огірки, але я потай збив два верхні обручі та й позакидав їх подалі.
Бочка, звісно, розсипалась, мамуся мусила замовляти нову, а клепки з цієї, старої, пішли нам на лижви.
В околиці Студенка гір не було, тож ходили кататися аж по той бік Дінця, на високі кряжі, всіяні лісом. І таки Бог нас беріг, що жоден не врізався в якусь деревину. Вибереш спуск подовший та покрутіший, зберешся із духом та й одіпхнешся саморобними палицями. Летиш, як на крилах, аж повітря висвистує, а стрічний вітрисько так шарпає убоге твоє пальтечко, що от-от зірве з плечей. Тут уже тримайся щосили, щоб не впасти. Упадеш — все замиготить довкруг тебе млинком. Снігу наб'ється по самісіньку тютю.
Скільки разів я отак котився донизу — не порахувати!
А Сергійко жодного разу не впав. І не боявся спускатися з найкрутішої гірки. Присяде, стягне губи у ґудзик, а очі в буравчики — і донизу важкенькою гиркою. Захочеш — не зіб'єш з ніг!
Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.
Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали "Ура!" — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися... Гупаючи дерев'яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: "А поступіться герою громадянської!" — і починав щосили кричати, б'ючи себе кулаком у груди:
— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..
Й обов'язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обез-силіє та з трибуни і звалиться.
Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:
— Ану гура товаришу Сталіну!
Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір'ї. Командував нами учитель фізкультури, а "парад" приймав уже директор: стояв на ґанку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів. Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.
Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни.
Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: "Ура!",— все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: "Ми совєцкую власть защищали!" — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати "гура" товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.
А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п'ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам'ять:
Подлиє, мерзкіє, злостниє гади, Смертью посмєлі кому угрожать! Нет, нє дождаться вам больше пощади, Суд вам одін: как собак, расстрелять!
Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!