М'яч був найпопулярнішою грою, принаймні в Студенку. В м'яча грала не тільки малеча, а й парубота, і навіть вусаті дядьки.
Для цієї гри треба було мати м'яч і биту.
Гумові сучасні м'ячі для цього не згодилися б — розлетілися б од першого удару на шмаття. Бралася кінська шерсть, старанно вимочувалась, вминалася в кулю, а потім туго обшивалася шкірою. Такий м'яч був важкий, наче гиря, а твердістю не поступався перед каменюкою. Ним запросто можна було вбити людину, коли б поцілити в голову, тому ті, що втікали, бігли так, наче сама смерть гналась за ними.
Гравці ділилися на дві частини. Одні поціляли важкен-ною битою у м'яч, намагаючись послати його подалі, били й перебігали на інший край вигону, а другі той м'яч ловили і поціляли в тих, що втікали. Вцілили — вибув із гри.
У нас, малих, і м'яч був поменший, і бита полегша. Та все ж іноді як приварять на ходу, то і в очах потемніша. А не заплач, не зареви — засміють.
Окрім м'яча, найчастіше ще грали в сракача — теж гра не для тих, у кого слабкі нерви чи ніжна шкіра на задниці.
Сракачів було два.
Коли грали у перший, то тобі зав'язували очі й нахиляли голову так, що вона торкалася майже колін. Потім щосили били долонею по тому місці, яким ти сідаєш. Іноді так упечуть, що здається: не долонею влупили — важкою лопатою.
Розігнешся, зірвеш пов'язку з очей — з десяток наставлених рук простягнулось до тебе:
— Хто?
— Васько!
Сміх — не вгадав. Знову зав'язують очі, нахиляють голову...
— Хто?
— Колько?
Сміх іще більший...
Так, бувало, наклепають сідницю, що горить, наче на розжареній сковороді посидів.
— А ти чого це навстоячки їси? — дивується, бувало, мамуся.
— Так...
Не демонструвати ж свою синю, аж чорну сідницю!
В другий сракач тобі очей не зав'язують. Тебе ставлять раком, а на голову кладуть картузи. Скільки учасників гри, стільки й картузів. Іноді ціла гора ледь тримається на голові. Ти боїшся й дихнути, щоб жоден картуз не звалився додолу, а решта розганяється й стриба через тебе, намагаючись не зачепити ногами ті картузи. Перелетів, не зачепив — твоє щастя. Зачепив, позбивав, тепер тебе ставлять раком, носом у пилюку, а того, що стояв, беруть за руки-ноги і, розгойдавши щосили, з реготом б'ють задком об задок. Скільки збито картузів, стільки й ударів. І то добре, якщо в того, ким б'ють, легенька сідниця. А як чавунна, така, як у Костя? Якою тільки палі забивати. Мозок вилітає із носа! Коли Кость ставав рачки, то мало знаходилось сміливців стрибати через нього.
— І тобі не болить? — дивувавсь я щоразу.
— Нє,— відповідав мій братеник.
Кость взагалі був у нас унікум: я ще не бачив людину, яку так би любили коти. Навіть наш котяра — гордий відлюдько, який нікому не давався себе приласкати (не один із нас носив на руках сліди його кігтів), навіть він з усіх ніг кидався назустріч, коли Кость заходив до хати. А якщо Кость ще й на руки підхопить Мурка, то тому й зовсім свято: мружачи очі од насолоди, заведе таку музику, що куди тому духовому оркестрові!
Я не пам'ятаю випадку, щоб Мурко ночував окремо від Костя. Прокинешся вранці, глянеш: з-під ковдри витикаються дві голови: Муркова та Костева. І невідомо, хто кого обіймає: Кость Мурка чи Мурко Костя.
І ще один неабиякий хист у мого двоюрідного брата: підробляти печатки.
Раз у неділю до нашого клубу привозили кіно. Кінофільми тоді демонструвалися під гармошку, наш гармоніст знав лише "Гопак" та ще "Бариню" і часто під оту роз-веселу мелодію демонструвався похорон чи розстріл героїв... Кінофільми були німі, чорно-білі, між кожною частиною була довга перерва, доки кіномеханік перемотував стрічку, так що сеанси тривали три, а то й чотири години, і весь оцей час ми, пацани, що не мали за душею й копійки щербатої, крутили по черзі ручку динамомашини, подаючи струм. Одкрутив належні п'ятнадцять хвилин та й летиш щасливий до клубу. Сідаєш попереду на підлозі і не зводиш з екрану очей.
Отож одного разу в Костевій голові й зблиснула геніальна ідея: навіщо гріти чуби, коли можна підробити печатку. До того спонукала й жорстока конкуренція, що була поміж нами,— бажаючих подивитися кіно було вдесятеро більше од кількості тих щасливців, яким удавалося ухопитись за ручку динамо.
Дістали використаний квиток з сільрадівською на ньому печаткою, Кость вибрав картоплину, щоб не була водянистою, нагострив ножа і взявся до роботи. Попоморочився більше тижня, а таки змайстрував печатку. Ну, а підробити почерк механіка, що мав семилітню освіту, для
Костя великих труднощів не становило. В нашій школі не було жодного вчителя, чий почерк не міг би Кость підробити, і не один розгублено тер собі лоба, сам себе і питаючи, за віщо ж він виставив оцьому шибайголові дуже добру оцінку.
Першого разу ми йшли до клубу у великому страсі: ану ж викриють. Домовились: якщо контролер, сільський парубійко, щось запідозрить, одразу ж навтікача.
— Йди перший,— сказав мені Кость.
— А чого це я?
— А хто печатку підробив?
Робити нічого: став попереду Костя й Сергійка. Переступаю з ноги на ногу, все не наважуюсь подати квиток, а Кость штовхає мене в спину, шипить на вухо:
— Подавай!.. Подавай!..
Врешті наважився, простягнув квиток контролерові. Той підніс квиток до очей (у дверях було досить темно), і я, войовничий безбожник, враз згадав татусеву молитву:
"Господи, зроби так, щоб контролер мене пропустив!"
Контролер подививсь-подививсь та й перервав навпіл квиток:
— Проходь.
Так ми стали безплатно ходити в кіно. "Монетний двір" наш перестав існувати лише з початком війни...
Крім м'яча та сракачів, окрім війни між червоними й білими та футболу, ми ще й грали на гроші. Хоча, якщо правду сказати, то вислів "грали на гроші" не треба сприймати буквально: гроші і в наших батьків рідко водилися, адже в ті роки колгоспники за свою рабську працю жодної копійки не одержували, з ними розраховувалися нужденною натуроплатою за трудодні.
Трудодень, трудодень,
Дай, бабо, хліба хоч на день!
Та ще до того кожен двір обкладали такими податками, що й земля, оті тридцять соток нещасних, стогоном стогнала. Маєш корову — не маєш — все одно здай триста літрів молока. А м'ясо, а яйця, а позика... Держава душила, як зашморгом, і на хвилину не попускаючи вільно дихнути. Недарма ж на селі найстрашнішими вважалися дві установи: "держстрах" і "заготужас".