Зустрівся!
Довго не міг дізнатися, хто ж це мене отак розіграв. Врешті довідався: Лахно! Тетяна Валентинівна. Яка працювала в Спілці: очолювала місцевий літфонд. Дотепна, весела, до всіх доброзичлива.
Відплатив їй тією ж монетою. Вона саме пошила осіннє пальто. Чорного кольору. Підкреслюю: чорного, бо на чорному фоні особливо виділявся білий ромб з літерою "Д". Я його споров із своєї спортивної майки, та на тому пальтові й нашив. Іззаду, на спині. Випросивши в Тетяни ж Валентинівни голку та нитку. Поміцнішу.
Лахно так і пішла додому з роботи — із спортивною на спині емблемою.
— Іду, а позаду — сміх,— розповідала потім.— Ніяк не могла уторопати, з чого сміються. Вже вдома побачила — ледь не розревілась од сорому.
Це було восени. А на початку зими Петро Степанович приловчився встромити велику ложку в мою шапку. Отоді, їдучи в трамваї, я мав нагоду пересвідчитись, як можуть сміятися люди.
Чи можливе було щось подібне в іншій установі? В політехнічному інституті, наприклад, де на той час працювала моя дружина. Щоб сам ректор узяв та й устромив ложку якомусь викладачеві в шапку? У Львівській же Спілці панувала особливо тепла, товариська атмосфера, наповнена жартами й сміхом. Тут охоче брали на кпини один одного, заради красного слівця не жаліючи й батька. 1 не доведи Господи — образитись! Заклюють.
Особливою популярністю користувалися епіграми, складені поетичною братією. Найдотепніші писали Ростислав Братунь та Григорій Глазов. Багато з них вивітрилось з голови (дуже жалкую, що в свій час не записував), але кілька врізалося в пам'ять.
Львівська філія Спілки письменників. Вулиця Черни-шевського, 17. Колишня квартира якогось магната. Не квартира — палац, до якого страшно й ступити. В найбільшій кімнаті, перетвореній на залу засідань, повно письменників. І серед них — я, неофіт, який щойно перебрався до Львова. Сиджу, повний душевного трепету. Тривають загальні збори, про що саме, забув, виступає Микола Торнавський. Говорить, як пише свої товстелезні романи: довго й нудно. В залі нароста шум, потім виникає сміх. Не голосний — притамований. Перекидається з ряду в ряд, підкочується зрештою до мене. Сусід, усміхаючись, подає мені складений аркушик. Розгортаю, читаю:
Він Львовом тільки снив і марив, Дивився в напрямку на Львів, І ось сьогодні А. Дімаров В сузір'ї львівських димарів!
Р. Братунь
Я вже був ознайомлений з творчістю Р. Братуня. Надрукував кілька його поезій у "Радянській Волині". Серед них і вірш про сількора, в якому мені особливо сподобався початок:
Дощ і мряка. Дощ і болото. З неба змито зірок позолоту. Ніби й сплять уже, ніби й ні, Де-не-де — вогні.
Закінчувався цей вірш так:
Постріл в упор — Впав сількор.
Іще чотири рядки, я їх не пам'ятаю. Стріляв, звісно ж, мельниківець, підступно, крізь шибку.
Вже набагато пізніше довідався, що Ростислав, зовсім іще юним, десь у сорок третьому році очолював підпільний відділ ідеологічної роботи районного проводу ОУН у Горохівському районі на Волині. Дізнався про це від партизанського генерала Сабурова, спогади якого саме редагував. У Сабурова була набагато молодша від нього дружина, така, що й не під-ступитися до неї. Вона називала свого чоловіка не інакше, як "мой генерал". Якось сказала про Братуня щось зневажливе (теж віршами бавилась, видала навіть під тиском "мого генерала" хирляву збірочку), і Ростислав пустив чутку, що вона — англійська шпигунка. Що одразу ж і донесли генералові.
— Сопляк!.. Щенок!..— кричав у мене в кабінеті Сабуров.— Зачем я єво в свойо время поміловал!.. Пріводят, по-німаєш, моі ребята щенка, от страха обосраново: получайте бандіта!.. Расстрелять?.. Поміловать?.. Пожалел. "Всипте,— говорю,— ему как следует і отпустітє к родітєлям". Пожалел!..
Сабуров не обмежився криком, одрапортував у відповідні інстанції: виключили нещасного Братуня з кандидатів у партію, зацікавились органи, стали шити справу. І складати б йому вірші десь на Колимі чи Камчатці ("Сгною!" — нахвалявся Сабуров), коли б не уславлена тітка Ростиславова, народна артистка СРСР Наталка Ужвій. Достукалася замалим не до Хрущова, і Братуня, замість того щоб відтарабанити в табори, забрили в солдати. Повернувся не за два роки, а через рік (і тут доклала руку Ужвій),— худющий, аж синій, ще й поголений наголо. І чи то за покликом серця, чи з переляку став майже щоденно виступати по радіо. З віршами про комуністичну партію, про товариша Сталіна, про щасливе радянське життя. Включиш, бувало, радіо — голос Братуня.
Куда не плюнь, Везде Братунь.
Цю епіграму написав Григорій Глазов. Братунь, звичайно, не лишився у нього в боргу — написав у відповідь не одну епіграму.
У Ростислава Братуня був прямо-таки вибуховий характер, що відбивалося і в його поезіях, і в пригодах, які часто-густо з ним траплялися.
Якось він і ще троє молодих поетів відзначали щойно видану книжечку поезій. У одному з львівських "гадюшників", що в той час траплялися мало не на кожному кроці. Упилися так, що один із них "поїхав до Риги"... Тут же, за столиком. "Рига!.. Рига!!!" — підхопили, сміючись, його друзі...
А вранці прокинулись в якомусь купе. Рипить, скрипить, перестукує. Що?.. Де?.. Куди вони ідуть?..
Того ж дня Тетяна Валентинівна Лахно одержала розпачливу телеграму: "Благаємо вислати гроші на чотири квитки з Риги до Львова. Рига, головпоштамт, до запитання. Братунь"...
Братунь — іменинник. Тітка Наталя Ужвій прислала матерію на костюм. Габардин світло-кофейного кольору. Пошив, одягнув, пішов на іменини до дівчини, за якою тоді упадав. По дорозі стрівся із друзями.
— Костюм! Новий костюм! Треба обмити!
Затягли до "гадюшника", так напоїли, що він ледве тримавсь на ногах. Увалився до своєї пасії — штопором.
Усадили за стіл. Не встигли осушити чергової чарки, як Братунь кудись зник. Щезнув, як випарувався. Кинулися шукати — наткнулися в сусідній кімнаті. Спав мертвим сном, усівшись у крісло. На розкішний торт іменинниці. Перемазка із крему піднялася по самісінькі вуха...
А ось пригода, до якої був трохи причетний і я.
Братунь разом з прозаїком Віталієм Петльованим, відомим на весь Львів хохмачем, полетіли в Кривий Ріг — виступати перед читачами. Там Ростислав познайомився з молоденькою читачкою, кілька вечорів за нею упадав. Одного разу, під градусом, навіть запропонував руку і палке серце поета. Запропонував то й запропонував, чого з поетами не трапляється, тим більше, що дівчина не сприйняла те всерйоз, лише провела на літак і помахала на прощання рукою. Дівчину звали Люба.