Ці дві розгромні статті не минулися б для мене безслідно: уже заворушилися охочі накласти на мене тавро міщанина, який замість оспівування світлої дійсності, величних звершень радянського народу вишуковує розкладених морально людців — носіїв пережитків минулого. Було б усього, коли б невдовзі в московській "Литературной газете" не появилась велика стаття "Живые семьи и художественные схемы", автор якої тепло відгукнувся про мій роман, взявши його практично під захист.
А потім посипалися листи читачів. Зовсім несподівана для мене форма відгуків на опублікований твір.
Знову лукавлю: далеко не несподівана. Ще в Луцьку, в редакції, я одержував відгуки на вірші, опубліковані в "Радянській Волині". Писали в основному молоденькі вчительки та ще й, мабуть, незаміжні, бо всі до одної виявляли бажання зі мною познайомитись. Бісова Олена Рябуха голосно комен-
тувала кожен той лист, примушуючи присутніх качатись од реготу, а мене червоніти. А Литовчук, який був на відділі пропаганди та агітації (ми його заочно називали не Андрієм, а Андлюсею), явно мені заздрив і не раз просив: "Ти хоча б з однією мене познайомив!"
Щоб його хоч трохи втішити, ми з Рябухою накатали листа, авторка якого зізнавалась Андлюсі, що вона закохалася в нього, начитавшись статей на пропагандистську тематику. Ще й призначила побачення увечері. В паркові. Біля танка, встановленого на честь воїнів, які визволили місто. "Я Вас особисто не знаю,— писалося в тому листі,— тож тримайтеся за гармату рукою, щоб я Вас одразу впізнала".
Що Андлюся невдовзі той лист і отримав, довідалися по пахощах, які густо струмували од нього. Вилив на себе, мабуть, не один флакон одеколону. Ледь стемніло — побіг.
І ми вслід за ним — усією майже редакцією.
Тиша, мороз, парк застиг, засипаний снігом, а посередині — танк, чорніє громаддям броньованим. І Андлюся при танкові: видерся на цоколь високий, примерз рукою до гарматного дула.
Не на один день було сміху.
Та повернуся до "Його сім'ї". Роман мій став своєрідним бестселером, ним зачитувалися молоді й старі. І не тому, що він був такий уже досконалий художньо, а тому, що він зачепив тему, на якій у той час лежало своєрідне табу. Обгодований на смерть виробничими романами та повістями, радянський читач просто не міг уже їх перетравлювати, тому жадібно хапався за все, що порушувало усталені норми, вибивалося з офіційного річища.
Що найбільше мене вражало — це абсолютна щирість листів. До мене звертались, як до найближчого друга, зізнавалися в найінтимнішому, питали поради, як бути в тій чи іншій ситуації. Цікавилися, що станеться з Горбатюком у другій частині (їх прямо таки палила нетерплячка підняти завісу, яка передчасно опустилася), чи помириться він із дружиною. "Нехай він насамперед про своїх діток подумає!" — писала розгнівано одна читачка. Навіть читачі набагато старші од мене... навіть вони зверталися за порадою, як жити на білому світі.
Іноді я буквально розгублювався. Що я міг їм відповідати? Що порадити? Став розуміти, яка величезна відповідальність ляга на письменника, коли він сідає до столу.
Тут треба згадати такий майже анекдотичний випадок.
Я вже закінчив другу частину роману. Сценою, в якій Горбатюк достукується до своєї квартири, а двері стоять глухі, німі та ворожі. І Горбатюк іде геть. Щоб більше до сім'ї не вернутись.
І раптом — ще один лист.
Автор — директор ремісничого училища. З Донбасу.
"У мене склалася точнісінько така ситуація, як у Горба-тюка. З нетерпінням чекаю закінчення. Як вчинить Горбатюк, так зроблю і я".
Я геть розгубився. Надрукувати другу частину такою, якою вона щойно вийшла з-під пера? Зруйнувати сім'ю отого чоловіка? Не мав чомусь сумніву, що він вчинить точнісінько так, як це зробив Горбатюк.
А тут іще Петро Степанович Козланюк. Голова Львівської філії Спілки письменників, автор на той час відомого роману "Юрко Крук". Якому я, на своє лихо, дав прочитати заключну частину роману перед тим, як однести до журналу. (Петро Степанович ще був і членом редколегії "Жовтня")
— Перепишіть закінчення. Обов'язково! Нехай вони помиряться. Хай обіймаються, цілуються, а довкола них дітки танцюють од радості!
Ну як я, початкуючий автор, міг не погодитися з Козла-нюком? Моїм безпосереднім спілчанським начальством.
І я засів мирити героїв. Зводити їх докупи. Викручувати їм руки. Бо обоє пручалися і не хотіли простить один одного.
Звів. Помирив. Добре, що не примусив ще й діток танцювати довкола!
І в той же день, лютий на себе, надіслав на Донбас телеграму:
"Миріться! Горбатюк помирився".
Закінчення роману було невдовзі опубліковане, і я за якийсь час одержав листа од Леоніда Миколайовича Нови-ченка. Уже з Києва. До Леоніда Миколайовича я возив свої вірші, коли ще працював на Волині, він і привітав, коли мене похвалив Тичина, він же й виступив на засіданні президії, де мене приймали до Спілки письменників. "Мене занудило, коли прочитав закінчення "Його сім'ї",— писав Леонід Миколайович.— Невже Ви не відчуваєте, наскільки воно нежиттєве, фальшиве? При виданні окремої книжки радив би переробити... І ще: не намагайтесь писати під Стельмаха. Стельмах — великий письменник, але будьте самим собою. Епігонів і без Вас вистачає".
І я з "великою радістю", як тоді писали газети, відновив попередній варіант закінчення роману.
Діждався й видання окремою книжкою. У "Радянському письменникові". Небувалим для початкуючого накладом: тридцять тисяч примірників замість десяти!
Офіційна критика, хоча й змінила грізний тон на поблажливий, дивилася на мене, як на письменника другого сорту, що творить на задвірках справжньої літератури, а не на її передньому краї.
А я на зло їй купався у славі. Мало того, що майже щоденно листи, ще й зустрічі з читачами (їздив навіть до Києва). Виступи читачів, часто-густо вже од читачок записки: чи не одружений? І добре, що моя дружина була неревнивою: читаючи ті записки, сміялася: "Дозволяю відповідати, що неодружений".
Якось по телефону просили виступити в клубі. Дали й адресу: в чортів на болотах, десь на околиці Львова. Та ще й о восьмій ранку. Я довго трясся трамваєм, а потім чесав не менше кілометра пішки до місця призначення: глухо зачинені ворота, височезний мур, як у фортеці. Над ворітьми металеві літери: "Психіатрична лікарня".