Про ту трикімнатну квартиру я не сказав навіть своїм: уберігав од спокуси.
Став збиратися в дорогу до Львова. І перше питання: за які кошти їхати ще й прожити цілісінький місяць до того, як одержу зарплату? Мої рахували кожну копійку, щоб якось перебути од зарплати до зарплати. Мамуся навіть подумувала, щоб знову йти вчителювати. Тож яку треба мати совість, щоб одірвати од того бюджету хоч одну копійчину!
Вирішили однести на базар мій костюм. Єдиний. Цивільний. Перший в житті.
Хоча, пробачаюся, до цього вже мав два костюми. (Маю на увазі пошиті в майстерні, а не видані зі складу форми військові). Та й то перший костюм, пошитий на початку сорок п'ятого року, і костюмом цивільним назвати не можна. Це була "сталінка" напіввійськового крою, що в них ходило все поголовно начальство, копіюючи кремлівського батька: френч з відкладним комірцем і штани-галіфе. Матерію на нього я виграв, витягнувши щасливий білет. Поступила вона в нашу область наприкінці сорок четвертого, і її ділив сам перший секретар обкому: на яку організацію скільки. Три відрізи дісталося і нашій редакції, і ми їх розіграли в своєрідну лотерею: витягали із шапки складені шматочки паперу, на трьох було написано: "Відріз", а решта — чисті. Коли я вже пошитий костюм урочисто приніс додому із майстерні та приміряв, та став перед люстром, то й ляснув себе по лобі дурному: а чоботи? До галіфе Ж тільки чоботи! Як це я раніш не подумав, що в мене лише черевики? Стояв перед люстром, схожий на військовополоненого чи арештанта.
Врешті наді мною змилосердився Юхим Антонович: подарував свої, що були йому тіснуваті. Халяви та союзки з брезенту, а передки та підошви вже шкіряні. Такі полюбляли
носити на фронті. Звичайно ж улітку, та й ще по сухому. Тож і я вперше вирядився в новий костюм десь у квітні, коли добре пригріло сонце та висушило всі тротуари.
Другий, уже цивільного крою, яскраво-блакитного кольору, придбав з рук на базарі. Недовго й поносив: позбувся восени сорок п'ятого. Мав нагоду переконатися в правдивості приказки: нема на світі такого добра, щоб людина, вчинивши його, потім не поплатилася гірко.
Якось іще навесні, повертаючись із Києва, познайомився з демобілізованим офіцером. Фронтовик. Був тяжко поранений. Мав кілька нагород. Розговорилися. Він між іншим поскаржився, що не знає, де притулитися. Батьки загинули під час окупації, одружитись не встиг, родичів теж катма.
— Куди ж ви поїдете?
— Світ за очі.
Мені його стало жаль по-справжньому. Так жалко, що я став його умовляти, замалим не благаючи, поїхати зі мною до Луцька. Житиме в мене, а робота — були б лише руки. Він довго вагався, та врешті погодився.
— А ти не злякаєшся, що я вже сидів у в'язниці?
— Коли?
— Перед війною. Украв білу хлібину для смертельно хворої матусі.
Мені його стало жаль іще дужче.
Привіз, поселив у себе (мамусі ще не було), влаштував на роботу інспектором у міському торговельному відділі. Про таку роботу на той час можна було тільки мріяти. В кожному ресторані, в кожній їдальні припрошували чим Бог послав закусити.
За два місяці лейтенант мій так од'ївся, що вже й ґудзики на мундирі не сходились.
А на третій зникнув. Щез, навіть зі мною не попрощавшись. Прихопив тільки, мабуть на пам'ять, єдину зміну моєї білизни, шапку і отой бірюзовий костюм.
Та я, сказати по правді, не дуже за тим костюмом і побивався. Купував його на базарі, там же наспіх і приміряв, зайшовши за рундук,— сидів на мені, як улитий — жодної складочки, жодної зморщечки. Приніс додому, надів — ледь не впав: піджак — як на вішалці, а в штани двох таких, як я, можна запросто впхати.
"Боже, Боже, де були мої очі, коли приміряв-купував?" — замалим не плакав перед люстром проклятим. Чи той дядько мав такі очі, що мене як обмарило? Чи я вмудривсь отак схуднути, доки добирався з базару додому?
Один раз лише й відважився надіти — на День Перемоги. Ішов і весь час притримував штани, щоб не спали.
А цього, уже третього, було по-справжньому жалко. Матерію на цей костюм купувала моя майбутня дружина, і він уже цим був особливо мені дорогий. Вона їхала у відрядження до Києва, і я дав їй півтори тисячі карбованців. (Гроші в мене тоді вже водилися: окрім зарплати, ще й гонорари за статті, вірші й нариси, не так, щоправда, й багато, але досить, щоб назбирати за два-три місяці якусь тисячу карбованців. "Піп — золотий сніп",— казала про мене мамуся.) Тож я дав гроші з проханням придбати щось путнє. І в одному з комісійних магазинів знайшовся для мене матер'ял по-справжньому казковий: на чорному фоні срібні іскорки так і спалахують. Трофейний. З Німеччини. Ми його й однесли до найкращого (і найдорожчого) на весь Луцьк майстра, і він пошив костюм наче на виставку. (Майстри старої школи ще не перевелися в Західній Україні.)
Та як не жалко було цього костюма, довелося продати. За півціни. Бо мамуся, яка не вміла торгуватись, узяла скільки дали.
І довелося мені знову влазити в "сталінку" та брезентові чоботи. Ні, не в брезентові, а в хромові. Мені їх пошили аж у Литві через одного знайомого. Я передав йому мірку, але чи то мірку зняв недбало, чи в шевця були завужені колодки, тільки ходив я у тій взувачці, як у ката в стовпах. Вже пізніше у Львові я їх нарешті позбувся: видурила в мамусі циганка, давши натомість шмат брудної ряднини. Мамуся, плачучи, розповідала, що за ту ганчірку ладна була все, що було в квартирі, віддати. Так її циганка обмарила.
У Львові я не поселився в готелі (який там готель на мої жебрацькі копійки!), а отаборився у видавництві, в темній без вікна комірчині, де зберігався папір. Спав на кожусі: одну полу під себе, другу на себе, підтягуючи ноги, щоб не витикалися, а в голови — маленька подушечка, привезена з дому. Поруч стояла пічка — буржуйка, тільки не чавунна, а цегляна, яка обпалювалася газом, і я приловчився пекти в ній яєшню: на сніданок, обід і вечерю.
Ви не пробували кілька місяців прожити на самій яєшні? Навіть не варених крашанках — печених? Спробуйте!..
Мешкав я в тій комірчині до літа. І так знудьгувавсь за своїми, що, не чекаючи, поки одержу квартиру (стояв же перший на черзі!), взяв та й перетягнув їх до Львова.