Тож бувало, що й так жартували...
З настанням холодів група студентів, втративши всякий терпець, вирішила звернутись до Сталіна. Написати листа. Змалювали злиденний побут майбутніх письменників, слізно просили збільшити стипендію. Лист, звісно ж, до вождя всього прогресивного людства не потрапив, його переслали в райком партії з резолюцією розібратись на місці. Переполохані працівники райкому кинулися розбиратись: по одному викликали авторів листа (вони, на свою біду, всі підписалися), допитували, як це їм збрело в голову писати таку крамолу. Та ще кому! Самому товаришеві Сталіну! Хто їх намовив?
Були партійні збори, лунали пропозиції покарати призвідців, аж до виключення з інституту; взяв слово і я. Говорив про те, що вся наша країна відбудовує зруйноване фашистами господарство. Тож нам, майбутнім інженерам людських душ, негоже дбати Лише про свої животи (з голови чомусь не йшов голод у сорок сьомому році на Україні і тисячі людей, які голодною хмарою посунули в Західну Україну, в тім числі і на Волинь). І ще, пам'ятаю, сказав, що автори листа щиро покаялись і виганяти їх, колишніх фронтовиків, з інституту було б занадто жорстоко. Запропонував обмежитись обговоренням.
Виступ мій, мабуть, припав до душі інститутському начальству, бо невдовзі мене викликав ректор і поцікавився, як я дивлюсь на те, щоб мене висунути до партійного бюро інституту. Від комуністів-студентів. Я не заперечив, це мені дуже полестило, тільки сказав, що остаточну відповідь дам після зимових канікул.
Бо я вже подумував переходити на заочний відділ. І не тільки невлаштований побут голодний був тому причиною, а насамперед те, що я відчував: пропадають найкращі роки, коли писати й писати, п'ять довгих років, потрачених на такі схоластичні науки, як "Вступ до мовознавства" чи "Логіка", що не давали нічого ні серцю, ні розуму. А в мені ж дозрівав майбутній роман, навіть на лекціях думав про нього, він підступався до мене нетерпляче й вимогливо, я вже й уявити не міг, як це можна його на п'ять років відкласти. Бо навчання в інституті (а я здавав усі предмети, навіть "Вступ до мовознавства", лише на "відмінно" — просто не міг по-іншому вчитися) забирало весь час, не лишало в голові жодного місця для чогось іншого, крім отих дисциплін.
Та найбільше пекла мені думка про сім'ю, яка бідувала в Луцьку. Почувався замалим не зрадником, що кинув їх усіх трьох напризволяще. Уже трьох, а не двох: доки я тут учився, горя, як то кажуть, не знаючи, дружина народила сина, Сергійка. І перший лист, що його вона надіслала з пологового будинку вже од них, од двох, як живий ворушився в кишені.
Як би я зараз хотів його перечитати! Скільки ж ми втрачаємо, гублячи бездумно отакі листи!
Коли скінчилася зимова сесія, написав заяву з проханням перевести на заочний та й рушив додому.
В Києві, навідавшись у Спілку письменників, зустрів Буряка, хресного першої повістини моєї. Борис Спиридонович уже не працював у журналі, а був головним редактором Львівського книжково-журнального видавництва. Дізнавшись, що я переводжуся на заочний, запропонував:
— Давайте на роботу до мене. Старшим редактором. Подумайте.
У видавництво! Старшим редактором! Редагувати книжки, а не писати щодня оті триста рядків, од яких і в голові чманіє?
І хвилини не думав:
— Коли приступати?
— Та хоч і зараз! — розсміявся Буряк і додав уже серйозніше: — Загляньте тільки додому, порадьтесь із своїми та й приїжджайте до Львова.
Окрилений повертався додому. У Львові вже один раз був. Мене тоді терміново послали до Львівської друкарні: привезти гранки важливої якоїсь статті. Полетів літаком, тим же "У-2" (інших Луцький аеропорт не приймав), і хоч стояла зима, я вже не так мерз, коли вперше летів з Києва на Волинь. Мав на собі добрячий кожух, пошитий у Горохові, в майстерні мого приятеля Дрожжіна (теж партизана колишнього) , ще й пофарбований у яскраво-червоний колір (іншої фарби на той час не було). Збоку, мабуть, здавалося, що я загорнувся в прапор, але я тим не дуже журився: це була перша по-справжньому тепла моя одежина.
Тож я полетів у кожусі, і коли прилетів до Львова, там була відлига і не сніг, а дощ сіяв з неба. Кожух мій одразу й намокнув, аж по полах стікало, та я бадьоро крокував по дорозі до міста, голосуючи до машин, що проносились мимо. Одна й зупинилась нарешті, я похапцем ускочив на заднє сидіння, поки шофер не роздумав.
Це була машина якогось великого пана. Килими на підлозі такі, що на стіни їх тільки й вішати, ще й сидіння в чохлах білосніжних. Коли приїхав та вибрався з машини, то постарався пошвидше забратися геть, щоб шофер не спіймав та не надавав добряче по шиї: все сидіння піді мною було наче перемазане кров'ю. Як зайшов до кабінету директора друкарні, то буцім завів із собою отару мокрих овець: такий дух котився поперед мене від нового кожуха.
Переночував у друкарні, намоклим кожухом укрившись, та й полетів рано-вранці до Луцька, як слід не роздивившись Львів — найбільше місто Західної України. її своєрідну столицю.
Та все ж Львів мене вабив. Там побачили світ дві мої повістини, там вирувало літературне життя, і я підсвідомо тягнувся до нього, як метелик до вогника. А тепер ще й робота на посаді редактора,— то хіба могло мене щось втримати!
Лазебник Юхим Антонович, щоправда, став мене умовляти, щоб я залишився працювати в газеті. Підключив до цієї справи й обком. Сам перший секретар Профатілов викликав мене на розмову, обіцяв дати трикімнатну квартиру замість двокімнатної, яку я займав і в якій фактично жило дві сім'ї.
В одній кімнатці — я, дружина і наш син, а в другій — мамуся, тьотя Ліза та її дочка Ніна. Що я, на слізне прохання мамусі, їх забрав з Івано-Франківської області.
— Три кімнати на трьох! — уточнив Профатілов.— Родичів твоїх залишимо в тій, двокімнатній.— Це був найвагоміший його аргумент, який мав переконати мене залишитися в Луцьку.— То як, залишаєшся?
Я не відповів йому ствердно. Але не посмів і відмовитись. Хоч у душі вже знав: хай мене ріжуть, б'ють — все одно поїду до Львова!
— Дозвольте з сім'єю порадитись.
— Порадься, порадься,— сказав Профатілов поблажливо. Він не мав сумніву, що я погоджусь. Трикімнатна ж квартира!