— Та там і не пахло партизанами! — вигукнув я.
— В крайньому разі активно вела агітацію проти окупантів, писала листівки, згуртовувала довкола себе молодь.
— Нічого вона не згуртовувала! — знову не витримав я.— Жила, як усі.
— От-от, "як усі",— перекривив мене завідуючий.— Важко було написати, як вона боролася з німцями?
— А що люди сказали б?
— Люди,— хмикнув завідуючий.— Люди прочитали й повірили б... як уміло про це написати... І ми б мали героїню, яку можна було б і до нагороди представляти... Учися, братику, якщо думаєш працювати в газеті.
Так мені було дано перший урок про специфіку роботи в газеті. В ту ніч я довго крутився-вертівся в крижаному ліжкові своєму, сперечаючись подумки із завідуючим, і мені з голови чомусь не йшла вже зовсім інша жінка, яка жила в роки окупації не у Великих Сорочинцях, а в Сту-денкові,і яка була єдиною комуністкою на все село. І хоча вона теж сиділа, зачаївшись, як миша, її невдовзі таки заарештували та й повели... Не на розстріл повели, а в Червоний Лиман, у гестапо чи в жандармерію, точно не знаю, і вона сиділа там кілька тижнів, а потім її одпустили і вона знову сиділа, як миша, поки й прийшли вже наші війська. А коли прийшли наші, о, тоді вона притьмом вилізла з нірки і стала проявляти неабияку активність, доно-сячи і на того, й на того, що працювали буцім на німців. Навіть Валя Чмовжова, моя однокласниця, яку викликали лише один раз до управи начисто переписати якісь папери (на свою біду, мала гарний почерк), навіть вона не сховалась од недремного ока цієї комуністки, та й була за її ж доносом затримана слідчими органами. Попосиділа в сараї, що правив за тимчасову в'язницю. Донесла та жіночка і на нас, наче ми підтримували зв'язок із поліцією, бо ж уціліли всі до одного, не розстріляли німці нікого, і щастя наше, що доносові цьому не надали ваги, а то загриміли б запросто усі до одного до Сибіру. Потім вона довго добивалася, щоб її поновили у партії, бо спалила свій партквиток, як тільки появилися німці.
Я й не думав співставляти цих двох жінок, але коли навіть комуністка сиділа під час окупації тихіше води нижче трави, то що вже вимагати од простої селянки, яка тільки й уміла, що працювати з ранку до вечора і праця для якої становила весь сенс її життя.
Вже по війні, в шістдесят восьмому році Лідія Василівна Шаповал, викладачка української літератури середньої школи міста Миргорода, велика шанувальниця красного слова й ентузіастка своєї справи, педагог, як то кажуть, од Бога, вручила мені грубезний том з таким дарчим написом: "Хай ця книжка завжди нагадує Вам про рідний корінь, рідне джерело, рідне повітря і про тих людей, яких Ви описуєте".
Том цей належить до серії "Історія міст і сіл України" і присвячений Полтавській області. Отоді я й надибав на шістсот сімдесят восьмій— сімдесят дев'ятій сторінках згадку про Бондаренко — жінку, про яку я написав свій перший нарис у тисяча дев'ятсот сорок третьому році. Там написано буквально таке:
"У В. Сорочинцях створено підпільну групу партизанського загону "Перемога" , який діяв на території Миргородського та інших районів Полтавської області. Одним із зв'язківців загону, організатором постачання продовольства, зброї, розповсюджувачем листівок була..." Так, так, саме вона, О. А. Бондаренко, тричі розстріляна фашистами, нагороджена потім посмертно орденом Леніна.
В мене немає жодного морального права піддавати сумніву ці рядки, заперечувати їхню правдивість. Я лише себе самого запитую: невже я тоді був такий сліпий і глухий, що нічого не почув, не побачив? А діяльність підпільної групи була настільки законспірована, що про неї у Великих Сорочинцях сном-духом не відали? Кому ж тоді адресувалися оті всі листівки?
Не знаю. Не знаю.
Та годі із сумнівами. Пишу тільки про те, що бачив і чув, що довелось пережити самому.
Отже моя перша проба пера виявилася настільки невдалою, що мені більше й не пропонували нічого. Я продовжував опрацьовувати листи читачів, готуючи їх до друку в газеті, і завідуючий мене вчив, як їх правити — вже тоді я познайомився зі штампами, що процвітали на шпальтах всіх радянських газет. Спробуй подати, наприклад, до друку, що трудівники такого-то села вирішили вчасно провести сівбу зернових. Просто сказати про це. Ні, обов'язково треба було починати отак: "Натхненні великими перемогами Червоної Армії над фашистськими поневолювачами, трудівники такого-то села з величезним піднесенням вирішили провести дострокову сівбу зернових". І так у кожному абзаці, в кожному реченні. Ми вкладали оці пишні цитати всім авторам тих листів, навіть коли наводили пряму їхню мову, і годі було, гортаючи підшивки газет, дошукатися живого, притаманного нашим адресатам слова. Та й вони з часом потроху-по-троху засвоювали нашу науку і згодом все більше й більше листів починалося отим "з великим піднесенням".
Десь всередині зими редакція газети перебралась до Києва. Досі пам'ятаю, яке гнітюче враження справила на мене зруйнована наша столиця. Весь Хрещатик лежав у руїнах, там раз по раз лунали вибухи: сапери висаджували у повітря стіни, що не завалилися під час грандіозного вибуху в сорок першому році, який змів весь Хрещатик з лиця землі, всі газети криком кричали про фашистських варварів, які не пожаліли одне з наймальов-ничіших міст Європи, і нікому з нас не западав у голову сумнів, чому це німці, захопивши місто, надумались його руйнувати. Висаджувати в повітря цілі квартали будинків, у яких і жили. Та ще і в день якогось свого свята фашистського. Що за ідіотський салют? Нікому з нас це не западало в голову, а якщо когось і відвідувала крамольна думка, то він потай відхрещувався од неї, як нечистий од ладану.
З дня у день ми всією редакцією виходили розчищати руїни Хрещатика. І кого тільки там не зустрічали! Оно Рильський в пальтечкові благенькому, а он і Тичина з його хрестоматійним пенсне. Пиряють потрощену цеглу нарівні із нами, смертними, в Павла Григоровича і рукава червоні від цегли.
Люба сестронько, милий братику, Попрацюємо на Хрещатику!
Чи не саме тоді, носячи важкенні цеглини, він склав оці по-дитячому наївні рядочки?