— Німчики! Голубчики! Рятуйте!
Ледь зловили. Кинули на підводу, ще й зверху всілися, щоб скажена знову не вирвалася.
Тож було усього. І смішного, й страшного.
Харчувалися ми з головою у матері Валі Чмовжової: двічі на день їли картопляний суп з галушками. Живіт мов і натовчений, а їсти хочеться все одно. Недалеко од Чмов-жових я й спав: у сараї, на сіні, на своїй червонофлотській шинелі,— щоранку вичісував сіно із чуба. Спав як убитий, не реагуючи навіть на рясну стрілянину, що здіймалася часом серед ночі. Хіба що коли починало бомбити (а бувало не раз і таке), зсувався з горища та й виходив надвір.
Німці чомусь бомбили наше село в основному вночі, а вдень до нас частенько навідувалась "рама" — розвідувальний літак з подвійним фюзеляжем. Кружляла над селом, наче шуліка, видивляючись цілі, й обов'язково з її появою починала бити німецька важка артилерія: видовище не для нервових. Не одна хата до неба злітала, не один горбик виростав над могилою...
Врешті командирам так та "рама" насточортіла, що вони оголосили: хто зіб'є цей клятий літак, тому вручать орден Бойового Червоного Прапора.
Отут ми з Сушком і загорілися: зіб'ємо "раму"!
У нас ще зберігся один кулемет (решту здали армії) і бронебійні набої до нього. Закопали поруч із хатою Чмов-жових стовпа, приладнали на нього колесо з воза, щоб оберталося довкола осі, а на колесо вже кулемет. Спорядили, прицілились: ну, давай, налітай!
Літак немов дізнавсь про наш намір: не появлявся два дні. Два дні ми чергували коло кулемета, виглядаючи "раму" з ранку до вечора. Прилетіла аж третього дня і тільки заклала коло над нами, як Микола дав довгу чергу з кулемета.
Уцілив?.. Не вцілив?..
Літак заклав ще одне коло, і Микола знову сіконув довгою чергою. "Рама" раптом хитнулася, завалилася набік... "Уцілив!.. Уцілив!.." Та й сипонула на наші дурні голови цілий сніп бомб.
Скільки їх висипалося, не рахували. Пронизані свистом, метнулися до погреба, де ховались Чмовжові, вкотились донизу. І тільки вкотились, як земля задвигтіла від вибухів.
Більше вже й не пробували полювати за "рамою"...
А потім наші війська перейшли в наступ і погнали німця геть од Дінця.
На другий же день ми зібрались з головою сільради на той бік Дінця. У хутір, в якому ще до війни вчителювала мамуся. Хутір належав до нашої сільради, і ми повинні були взнати, чи залишилися там люди, чи їх погнали з собою, відступаючи, німці.
Вийшли вже після обіду (день довгий, устигнемо), та за годину і повернулися: в кущах верболозу, понад самим Дінцем, здибали німця. Живого, пораненого в праву руку: заюшена кров'ю, вона теліпалася в нього, мов перебита. Неподалік валявся і парашут: отже, німець був льотчиком. Вгледівши нас, німець підняв руку, мов вітаючись, скрививши обличчя в болісній гримасі. Я іще чомусь гукнув: "Хенде хох!" — хоч німець і без цього підняв здорову руку, ще й поставив на нього свого автомата. Голова спритно його обшукав, але не виявив жодної зброї, лише красивий годинник з металевим браслетом і той годинник вмить опинився на руці голови. Мені аж зашкребло на душі, що той годинник діставсь голові, а не мені. Що робити з німцем?
Вирішили одвести його назад в Студенок та й здати військовим.
Здали, повернулись назад. І тільки перепливли через Дінець, тільки добрались до шанців німецьких, як нас перестрів старшина і з ним троє бійців.
— Хто такі? Документи!..
Пред'являємо довідки, пояснюємо, що йдемо до он того хутора перевірити, чи нема там людей.
Та старшину не задовольняють ні довідки, ні наші пояснення:
— Мало хто з документами шляється! Пішли до командира!
Одібрали в мене автомат, а в голови карабін, та й повели в бік Великої Яремівки.
Полковник, до якого нас підвели, навіть не схотів глянути на наші документи:
— Одведіть їх у СМЕРШ, там розберуться!
Нас чомусь не повели одразу ж до СМЕРШу. Довго тримали біля крайньої хати, а коли стало сутеніти, з хати тієї появився знайомий уже старшина і наказав кинути нас до глибокої ями, викопаної для чогось тут же, посеред подвір'я:
— Посидять до ранку, а там одведемо.
— Товаришу старшина, ви не маєте права! — закричав голова.
— Право?.. Я тобі дам право!.. Гоніть їх до ями! І нас замалим не в шию вкинули в яму. Просиділи в ній аж до світанку. Ще звечора почався
дощ, і я ніколи не думав, що в липні, серед літа, може бути так холодно, а тут іще з голови не виходило запитання вартового, що звернувсь до старшини:
— Товаришу старшина, а як німці перейдуть у наступ? Що з ними робити?
— А ти що, не знаєш? Гранату до ями, й капут!
І коли серед ночі раптом знялася близька стрілянина і злетіли у небо ракети, я й голову в плечі ввібрав: от-от влетить до тісної ями граната! І за всю ніч не зімкнув ні на хвилину очей.
Лише пізно вранці нас, пом'ятих, аж сірих від втоми, погнали до СМЕРШу. СМЕРШ той був десь аж під Ізюмом, і всю дорогу ми тільки й чули: "Шпигунів ведуть!.. Шпигунів!.. А, попалися, німецькі шпійони!.." "Самі ви шпі-йони!" — огризавсь я, ображений, і натовп військових лютував іще дужче. Нас матюкали, жбурляли камінням і груддям, кілька разів поривалися одбити в охоронців, щоб розтерзати на місці. Мені садонули цеглиною по голові, а в мого супутника розцвів серед лоба (кепку він десь загубив) здоровенний синяк.
Дісталося й нашим охоронцям (грудка не розбирає, в кого летить), і вони, озвірілі, майже біжка гнали нас "уперьод".
Та ось нарешті і СМЕРШ — рятівна наша гавань.
— Роздється! Сбросіть усьо! Все? Як усе? І майку, й труси?
— Догола! Бистро, таку вашу мать!
Роздягнули, роззули: в чому мати народила вкинули у хлів. Недавно тут була ще свиня, а може і пара, і ми так і в'їхали голі — мордами в гній. Саме в'їхали, бо кожного з нас, коли ми залазили в низенькі дверцята, садонули в сідницю прикладом чи чоботом,— точно не знаю, але твердим і болючим.
Промордувалися в тому хліві майже до вечора. Врешті нас випустили, принесли одяг, наказали одягатися.
— На допрос!
Першого повели голову, а за ним уже мене. Лейтенант довго допитував, хто я і звідки, хоч перед ним і лежала моя довідка, яка свідчила, що я — секретар Студенецької сільради. Особливо його цікавило те, за чим ми йшли за Дінець.