Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав і те надриваюче душу, безкінечно болісне: "А-а-а!" — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б'ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати...
Коли літак полетів, я хитаючись звівся. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле. Чорний занудливий клубок перекочувався в горлі, я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягло, наче гумою...
Вже ніхто не кричав. Тиша, як на кладовищі.
Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. На шоломі зяяла рвана дірка, а довкола масніла чорна пляма. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, сідали на шолом, на непорушні руки.
Другий мій товариш лежав трохи далі. Одна смертельна прошва прострочила ноги, а друга — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров'ю, він і зараз продовжував німо кричати і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала враз, а порох сипався, сипався, сипався, безшумно і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.
Я обернувся й пішов. Куди, не знав і сам. Відчував лише потребу рухатись, поки ще були якісь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тілі. Тільки збив із голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченої посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колінах: мені було байдуже, побачать мене німці чи ні, уб'ють чи помилують. Страх, що володів мною, щезнув, і коли б зіткнувся оце зараз із ворогами, то не вагаючись пожбурив би у них гранату.
Я волікся й волікся, а поле було таке ж безкінечне, як і день, що горів наді мною. Здавалося, що од ранкового бою минула ціла вічність, що я вже хтозна-коли бреду наодинці. Час мовби застиг, затужавів у примарній своїй непорушності, і я повзав по ньому налиплою мухою.
Вечір застукав мене у тій же пшениці: мені вже здавалося, що нею засіяна суціль вся земля. І коли сонце врешті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився на ріллю, випростався виснаженим тілом.
Хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м'якою, як оця розігріта рілля!
Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилась граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив на мною, аби при найменшій нагоді випорснути з-під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки дождеться свого, бо що таке моя слабка плоть супроти тупої сили металу!
Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця...
Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки, провалився у сон... Граната!
Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями дужку, що крадькома виповзала. Вивільнювалася потихеньку й обережно завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж кров чвиркнула з-під нігтів, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.
Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче од того, що вона вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома пальцями, ще трималася.
Обережно підіймаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його в груди. Він щосили опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає рухатись. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад...
Чоло моє взялося потом. Знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.
Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен. Якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.
Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.
Чи є що на світі, окрім пшениці?..
Не пам'ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це й чекає, випорсне з ослаблої долоні...
Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, скоїлось,— відчув лише, що мені стало легше йти.
Пшениця лишилася позаду. Вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого і свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. Задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, всім тілом і застогнав од вологи. Повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, полощачи потріскані губи, поки весь став мокрий, як хлющ.
Нарешті звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивились на мене.
Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, заціпенів посеред конюшини.
В того, шо стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом'якшав.
— Хто ви?