Провчили. Особливо на початку війни. Коли увінчаний маршальською зіркою полководець вів нас не до перемоги над ворогом, а до таборів для військовополонених.
Коли я писав для книжки "На коні й під конем" розділ про моє перебування в армії, то дав йому заголовок "Ать-два!" Ця назва, по-моєму, найточніше відбивала суть тієї жорстокої муштри, яка запанувала в нашій армії перед війною, в сороковому, з приходом Тимошенка на пост наркома оборони. Редактори видавництва, куди я подав рукопис, панічно злякалися цієї назви і замінили її на безбарвне "Як воно в піхоті", старанно виполовши з тексту все, що нагадувало муштру. Навіть крилату цю фразу, особливо першу частину її, безжально викреслили, бо в нашій Червоній Армії не могло бути важко. Викидали вони й дорогу моєму серцю заключну частину, що мала назву "Граната",— захищаючи її, я пролив не менше крові, ніж на фронті, і таки захистив, до невпізнання покалічену нещадними редакторськими перами, і аж тепер, відновивши та переробивши, подаю в кінці цієї частини.
До армії ж ми з мамусею збираємося так: що мамуся в торбу, те я із торби.
— Та ти що! — кричав я до мамусі, яка ладилась упхнути отакенний шмат сала.— Ти знаєш, як там годують?
— Та це ж на дорогу, дурненький,— замалим не плаче мамуся.
— А в дорозі, ти що собі думаєш, не годуватимуть?.. Не потрібне мені твоє сало!.. Мене засміють.
Згодився взяти лише гарбузове насіння, що його дуже любив. Мамуся насмажила цілу торбинку.
Воно ж мене й виручало протягом двох діб, що ми добиралися до військової частини, в якій мали служити. Хлопці приперли до ешелону отакенні "сидори", по самісінькі зав'язки набехкані їстівним, хлопці наминали сало й ковбаси, варене й смажене м'ясо, пиріжки і вареники, один я лузав гарбузове насіння: на сніданок, обід та вечерю. І досі мене починає нудити, коли згадаю оті гарбузові сніданки.
їхали довгі дві доби: ешелон з телячих вагонів ледь трюхикав, по годині простоюючи на всіх майже станціях. На тих станціях нас тримали у вагонах, боячись, щоб ми не розбіглися та не погубились, а вже поза станціями, посеред степу, ешелон зупинявся, і лунала довгождана команда:
— Десять мінут на оправку!
Але й тут молодці командири, які нас супроводжували, не дозволяли відбігати у поле в пошуках куща чи ямки:
— Оправляйтесь, не отходя от вагонов!
І ми змушені були прямо-таки біля насипу світити голими задницями. То була неповторна картина: все військо майбутнє, усі браві орли, сиділо вздовж ешелону, поспускавши штани на потіху людові, що проїжджав мимо в пасажирських вагонах. Я аж голову в коліна вбирав — так було соромно: весь час здавалося, що з мене сиплеться гарбузове насіння.
До Дзигівки, де були розташовані казарми стрілкового полку, ми добралися вже по-темному. Кілька кілометрів місили глевкий чорнозем од станції Вапнярка, до якої вела вузькоколійка од Вінниці, і натомилися так, що ледь волікли ноги. Нас не загнали одразу в казарму, а повели в їдальню: присадкувату споруду, заставлену довжелезними столами та лавами, з невигубним духом грубої солдатської їжі. їдальня ледь освітлювалася закіптюженими лампочками і в тому примарному світлові ворушилася добра сотня новобранців.
Вечеряли гороховим пюре й чаєм. До пюре майже ніхто не доторкнувся, один я жадібно виїв свою порцію, зате чай пили довго й охоче з великих алюмінієвих кухлів. Нарізаний хліб теж майже ніхто не брав, і мене вразили бійці, які ходили поміж столами і канючили в нас отой хліб: "Можна узяти?..' Можна узяти?.." Хапали чергову пайку й злодійкувато ховали до бездонних кишень. Якийсь командир, голосно лаючись, гнав їх з їдальні, та вони прослизали назад, досить йому було одвернутись.
Я тоді, ще пригадую, подумав: "Як же так: у армії й жебрають хліб?" — але особливо роздумувати не було часу: не встигли ми начаюватись, як пролунала команда кінчати вечерю.
З їдальні нас повели уже до казарми: на другий поверх, у величезне приміщення, заставлене двоповерховими ліжками — нарами. Ліжка світили голими дошками, командири сказали, що постелі видадуть завтра, поки що ж обходьтесь так, і ми, не роздягаючись, полягали на голі дошки, підмощуючи під голови хто шапку, хто клумак, а хто і власний кулак. Й одразу ж провалилися в такий сон непробудний, що проспали, як убиті, до самого ранку. А вранці нам справді видали постіль: наволочки й матраци та й повели в поле, до величезної скирди й наказали потугіше набивати соломою оті матраци та наволочки. Потім зводили у баню.
Полкова баня теж заслуговує на те, щоб її описати детальніше. Тут нас так зустріли, що ми довго не могли прийти до тями. В передбанникові наказали всім роздягнутись і в чому мати родила йти вже до кімнати наступної. А там кілька бійців у білих халатах, і в кожного в руках машинка. Така тупа, що не стільки стриже, скільки висмикує з корінням волосся. Шкіра на наших лобках аж тріщить, ми пищимо, витанцьовуючи, перукарі б'ють нас тими ж машинками по голих задках, б'ють і сердито запитують:
— Що ти крутишся, як гівно в ополонці?! Тримай по-міцніш цвіркуна, бо відріжу!
Та ось ти нарешті пострижений і попереду на тебе чекає нова кара: бочка, повна такої пекельної суміші, що й чортам не снилася. І при тій бочці не в міру веселий солдатик з отакенним квачем у руці.
— Як тебе звати?
— Анатолій.
— Хрещається раб божий Анатолій! Во ім'я отця, сина і святого духа! — Та квачем, квачем по стриженому тілу, що й без цього горить вогнем.— Біжи, раб божий, гріхи одмивати!
І ти не біжиш — летиш до власне вже бані, де все в пару, як у тумані пекельному.
Вже пізніше нам пояснили, що й лобки нам стригли, і мазали отим чортовидлом для того, щоб не заводились воші.
Того ж дня нам видавали нову форму: шинелі, штани галіфе й гімнастерки, онучі та спідню білизну, міцні, як із заліза, черевики й довжелезні обмотки. А на голови — будьонівки: шоломи з гострими вгорі шпичаками. Невдовзі шоломи ті замінили шапками, але ми їх носили ще зиму, носили й кляли того, хто їх вигадав, бо вони продувалися наскрізь лютими вітрами зимовими, а оскільки нам навіть у найлютіші морози забороняли опускати навушники ("тяжело в ученії"), то майже всі пообморожу-вали вуха. Мене теж не минула гірка чаша сія: обморожені вуха теліпалися, як у свині, а з теплом стали облазити й дуже свербіти. Та це буде пізніше, а поки що ж ми не можемо намилуватись і шоломами, і всім убранням та й скидаємо пошвидше остогидлий цивільний одяг, щоб переодягтися у військове. Переодягаємося і не впізнаєм один одного: так міняє нас форма. Ми хизуємося один перед одним і ще не знаємо, в яке знаряддя катування перетворюватиметься кожна деталь того одягу. Бо в армії всьому треба учитися наново. Навіть вдягатися.