Вухо довго боліло, синяк все не щезав, а я ще довше сердився на Валю. Здавалося, що коли вона про щось шепоче з подружками, та ще й сміється при цьому, то напевно ж згадує мою ганьбу на пероні і те, як провчив мене дядько. Не раз стрічав її благаючі очі та й одвертався одразу ж, насуплений: "Якщо я пердун, то й ти мені непотрібна!"
Та згодом ми таки помирилися б, бо на той час я не знав іншої дівчини, од одного погляду якої все в тобі так і обімре... Про те, щоб узять її за руку, чи, тим страшніш, обійняти, я не смів навіть мріяти. Пам'ятаю, як вона ненароком торкнулася волоссям моєї щоки, пояснюючи якусь задачку... А задачки вона лущила, як білка горіхи... Мене вогнем так усього і облило, я вже не те що задачки — підручника не бачив. "Ти що?" — здивувалася Валя. А я не смів на неї навіть глянути... І довго по тому торкався долонею своєї щоки: здавалося, що й щока стала іншою, набагато ніжнішою на дотик. Тож нізащо не відважився б узять її за руку, а тим більш — обійняти, але не проходило дня, щоб я не думав про неї, і ці думки були найсолодші, і ми напевно таки помирилися б, коли б не мій двоюрідний брат Анатолій, вже учень десятого класу — зовсім для нас недосяжна істота. Мало того, що він був відмінником і гордістю школи, а ще й відвідував авіагурток і, трудно й повірити, літав на планері. Всі дівчата вмирали по ньому, міг би вибрати будь-яку, так ні ж, йому запало у голову зупинити свій вибір на Валі Чмовжовій.
Сталося це у вагоні (знов у вагоні!), десь у середині навчального року. Ми, як завжди, поверталися зграєю, як до нашого купе просунувся Толька. Він чи то випадково одколовся од своїх, чи ще на пероні наклав оком на Валю, тільки, зайшовши, одразу ж усівся поруч з нею. (Я сидів навпроти). Сів та й став її обіймати, Валя виривалась, вищала, але в неї при цьому було таке веселе та щасливе обличчя, що мені одразу ж гидке стало оте її виривання та вищання. Мене так і різонуло по серцю, але я вдавав, що мені байдужісінько, я примушував себе разом з усіма сміятись, хоч мені було не до сміху.
Я не став викликати Тольку на дуель, хоч в уяві не раз проткнув його мушкетерською шпагою, а натомість гордо зрікся Вальки. І коли десь через тиждень Толька запитав мене, чи це правда, що я дружу з Чмовжовою, я відповів, що чого б це я мав з нею дружити.
— Хто тобі це сказав?
— Сама Валя сказала.
Ага, вони вже стрічаються! Висмикнув ревниву колючку із серця і гордо кинув Тольці в обличчя:
— Бреше твоя Валька!
— Так ти не будеш проти, як я з нею дружитиму?
— Чого б я був проти. Дружи — мені байдужісінько. Я з дівчатами обійматися не збираюсь.
Другого ж дня пересів од Мишка Кононенка. Досі парта, за якою я сидів, була поруч із Валиною, досить повернутися, і стрінешся з нею очима, тепер же я був далеко попереду і жодного разу не оглянувсь на Валю. Щось із місяць Валя вперто ловила мій погляд, я ж гордо одвертався од неї, та ще став перемовлятись із Мілею Золотоверхою, гарненькою дівчиною, та до того ж і відмінницею. Валя якось на великій перерві взяла її під руку і вони отак попідруки усі тридцять хвилин і проходили. Про що вони говорили, не знаю, але Міля після тієї розмови деякий час мене уникала.
Ну, й біс із нею, із Мілею, я знайшов собі втіху в книжках, що я їх поглинав неустанно, беручи спершу в бібліотеці шкільній, а коли там уже нічого було брати, то став ходити до бібліотеки при клубі паровозоремонтного заводу, де на полицях стояло таке книжкове багатство, що й очі розбігалися.
За деякий час Валя стала-таки дружити з Толькою і дружба ця була зовсім не схожа на ту, що була поміж нею і мною. Толька все літо ходив з нею купатись, навіть розпоров собі носа, показуючи, як він уміє стрибати у воду, Толька щовечора пропадав допізна з Валькою і, додому вертаючись, частенько не в двері заходив, а дерся у вікно, щоб не побачила тьотя Аня та не стала допитуватись, де він пропадає, а коли вступив до Одеського Інституту Інженерів Водного Транспорту (кожне слово, поки Толя здавав екзамени, у нас вимовлялося тільки з великої літери), коли був зарахований студентом недосяжного для нас, його молодших братів, учбового закладу і зібравсь до Одеси, то покликав мене й запитав:
— Ти можеш зробити мені велику послугу?
— Я? Та залюбки!
— Віднеси оцю записку Валі. Тільки не читай.
Я й не читав — краєчком ока тільки заглянув. Толя писав, що він завтра вранці їде на навчання до Одеси і щоб Валя вийшла попрощатись до поїзда.
Віддав Валі записку, оком не зблимнув.
А Міля знову повернула мені прихильний свій погляд (чи не з Вал иного ласкавого дозволу?), а що я не так легко дававсь на її залицяння, то стала приносити мені книжки з своєї бібліотеки домашньої: одна цікавіша другої. Ну, як до такої дівчини та бути байдужим!
Тим більше, що Міля була акуратна, як кішечка. Все на ній так і сяяло, а її підручники-зошити і в руки було страшно взяти, такі вони були чисті, ще й обов'язково обгорнуті в кольоровий папір. Мені, коли я дивився на Мілю, чомусь завжди хотілося вимити руки.
То як не дружити з такою дівчиною! Якби ж тільки вона не жила в Гнидівці.
Чомусь найкрасивіші дівчата нашої школи були саме з Гнидівки. І найбільші хулігани — теж з того виселка. Вони ревниво оберігали своїх дівчат, і горе тому чужинцеві, що попадався їм до рук!
Найчастіше його, добре побивши, ставили рачки, тикали до рук сірника та й примушували міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому одну з популярних на той час пісень. Хоча б "Легко на сердце од пєсні вєсьолой". Та ще й вершника садовили: обов'язково найважчого хлопця, який всю дорогу молотив п'ятами в боки. Я про це вже писав у своїй книжці і редакторка викинула згадку про пісню: "Бракувало, щоб вони "Інтернаціонал" ще співати примушували!" А примушували: й "Інтернаціонал", і "Шірока страна моя родная" — для гнидівців не існувало нічого святого.
Була й друга кара: піяти півнем. Вибирали повищий паркан, за яким жив позліший хазяїн, висаджували на той паркан до темних вікон та й наказували: "Ану, кричм кукуріку!" Не захочеш — кричатимеш, коли при цьому штрикають шилом у задницю. І коли на розпачливе оте кукуріку вискакував запінений од люті хазяїн, тебе брали й спихали прямо в його гарячі обійми.