Мамуся побачила її, коли я вже дочитував останню сторінку:
— Господи, де ти дістав оЦю пакость?
"Пакость"? Я тоді ще не відав, що означає слово повія. Думав, що це прізвище героїні повісті.
— І що ти там зрозумів? — спитала, трохи заспокоївшись, мамуся.
— Усе.
Тут мамусина приятелька, теж учителька, яка разом з мамусею застукала мене за отією "Повією", стала нестримно сміятись. Упала на табуретку, однією рукою витирала веселі сльози, а другою наосліп од мене одмахувалась.
Я ж ніяк не міг уторопати, чого вона так сміється. Хоч я й відповів на мамусине запитання, що зрозумів усе, та якщо сказати правду, то багато чого так і не втямив.
Ну, хоча б отієї трагедії, що сталася з героїнею. Переспала разок з квартирантом хазяйки, у якої наймитувала? То й що? Подумаєш, горе! Спробувала б вона ніч у ніч спати з Сергіякою, який так і норовить стягнути з тебе ковдру або закинути свої ноги тобі аж на шию! А я ж не топлюся од того, не вішаюсь. Ні, ніяк не міг зрозуміти, чому так невтішно побивається ота героїня.
Книга у мене була урочисто відібрана за наказом забути про все, що я там вичитав.
А от же не забув! Сни Віри Павлівни хтозна й коли вивітрилися з моєї голівоньки, а героїня Панаса Мирного досі стоїть переді мною, як жива.
— Зарубай на своєму носі дурному! — ще сказала мамуся.— Щоб я подібної пакості більше у тебе не бачила. Дістанеш яку книжку, спершу спитай у мене дозвіл, а тоді вже читай.
Я так і робив: щоразу йшов до мамусі. Коли вона дозволяла, брав і спокійненько читав. Коли ж казала, що ні, мені ще рано цю книжку брати до рук, заходжувався читати з ще більшим зацікавленням, од мамусі ховаючись.
Так був прочитаний весь "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса. Ну, не весь, а окремі сторінки, бо нуднішої книги я досі в руках не тримав. Як вона до мене потрапила, розповім трохи пізніше, а тоді мамуся сказала:
— Ти ще замалий для цієї книжки. Виростеш, наберешся розуму, отоді й спробуєш її прочитати.
Еге, коли ще те буде! А тут книга жива в руках.
Ховаючись од мамусі, жував її ціле літо. Єдина фраза, яка мене вразила по-справжньому, була ось така (досі дослівно її пам'ятаю): "Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі".
Ця фраза сповнила мене неабиякою повагою до власної особи. Мене аж роздимало од пихи, що я знаю істину, яку, окрім мене та Енгельса, не знає ніхто. Все літо я полював за білими котами, але жодного з голубими очима так і не знайшов. Зате попався учителеві, який викладав історію. Був він вреднющий, не раз ловив мене на тому, що я крадькома читаю, тримаючи книжку під партою, і тоді хоч проси, хоч моли, не віддасть книгу нізащо. Тож і цього разу він виріс наді мною саме тоді, коли я потай розгорнув "Анти-Дюрінга".
— Що там у тебе?
— "Анти-Дюрінг".— Мені все одно нікуди було діватися.
— "Анти-Дюрінг"? — не повірив учитель.
— "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса.
Учитель довго переварював почуте. Потім спитав:
— І що ж ти там вичитав?
Тоді настала хвилина мого тріумфу. Я звівся і якомога скромніше процитував:
— Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі.
Учитель навіть не пробував одібрати у мене книжку. Та й взагалі після того випадку дав мені спокій. Боявся, мабуть, знайти щось пострашніше, ніж "Анти-Дюрінг".
Де подівся той "Анти-Дюрінг", не пам'ятаю. Тим більше, що взяв я його не в бібліотеці, в яку мав повернути, а поцупив з грубезного ящика, що його залишив на якийсь час директор нашої школи Пуха, коли того перевели до іншого села.
Але спершу про фото. Єдине фото з студенецького нашого життя.
Коли Толя вже навчався у восьмому класі, тьотя Аня купила йому фотоапарат — нечувану в нашому селі річ. Фотоапарат був найдешевший, він складався гармошкою і заряджався не плівкою, а скляною пластинкою, тож перед тим, як клацнути фотоапаратом, Толя накривався з головою грубезною ковдрою і довго там ворожив, навпомацки заряджаючи апарат. Та ще були й триноги, на які апарат той закріплявся.— Тож кожне фото з огляду на те, що треба було ще й проявляти і друкувати, було цілою подією, і не дивно, що в мене збереглося лише дві картки, на яких зображена моя дорогоцінна особа. Толя фотографував в основному своїх однокласників та ще красивих дівчат, а ми й без фотоапарата щодня йому намозолювали очі.
Найдорожче мені друге фото, на якому я, тьотя Аня й мамуся — обоє ще зовсім молоді. Всі ми втрьох сидимо на східцях, які ведуть до нашого нового помешкання, до якого нещодавно й переїхали. Помешкання це звільнилося після Пухи, там були не тільки дві кімнати, а й комірчина. Тьотя Аня й мамуся продовжували спати на спільному ліжкові, бо менша кімната нагадувала скорше пенал, така * вона була вузька, ми ж учотирьох поселилися в прохідній, і Толя нарешті зміг спати окремо од Костя, тільки я і Сергійко ще ніч у ніч товкли один одного.
Отож теплого літнього дня ми позуємо Толі: тьотя Аня й мамуся в новеньких халатиках, їхніми руками й пошитих
(мамуся під час чергової поїздки до Червоного Лиману дістала синенького ситчику в білий горошок: неабияка подія в нужденному нашому житті), я, як завжди, в штаненятах на виріст, з яких давно уже світять литки, в сорочці, що тримається на чесному слові. Мамуся щось латає, отже це скорше неділя, бо навіть під час канікул вона пропадає на хуторі, доводячи до розуму школу. Я ж і тьотя Аня читаємо: тьотя Аня присіла перепочить на хвилинку, мене ж без книжки не можна було й уявити. І книжка в моїй руці напевно із отого грубезного ящика, що стоїть за стіною в комірчині, з ящика, що його залишив Пуха.
— Не чіпай! — наказала строго мамуся, коли я спробував зрушити його з місця.— Щоб ти й не підходив до нього! Чуєш?
Не глухий, чую. А все ж цікаво, що в тому важкенному ящикові?
Років зо два тому, коли в мені ще міцно сиділи заповіді Божі: не вкрадь, не убий, не побажай чужу молодицю... Років зо два тому я й подумати не посмів би доторкнутися до чужого, але оці два роки поступово зробили своє: я уже твердо засвоїв, що Бога немає, що всі оті заповіді — вигадка попів та монахів, які тільки й знають, що дурять народ, отож і гріха як такого не існує на світі,— головне, щоб тебе не застукали на гарячому та не покарали. Тим більше, що наш шостий вже записали гамузом до войовничих безбожників.