Що таке сцикавки, я не знав. І для чого обов'язково скидати штани, щоб їх упіймати, теж не міг уторопати. Штанами їх будем ловити, чи що? Однак не став допитуватись, а слухняно звільнивсь од своїх штаненят.
— Скидай і труси, бо замочиш! Толя вже світив голою попкою.
Робить було нічого — на пісок упали й труси.
Я стояв, натягаючи донизу сорочку, щоб прикрить грішне тіло, а Толя вже забрів у Дінець. Він ішов проти течії, забираючись все глибше й глибше, в одній руці несучи шкляну баночку, а другою притримуючи сорочку.
— Є!
Нагнувся і, про сорочку забувши, пірнув рукою під воду.
— Ось вона! — в баночці витанцьовувала тонка, як олівець, рибинка.
— А ти ж чого стоїш? Давай до мене!
З острахом ступаю в річку: тут на мілкоті течія така, що вода аж шипить. Пильнуючи, щоб вона не збила з ніг, бреду піщаним рухливим дном. І раптом — що це? — в підошву мою щось ударило, затріпотіло, зарухалось.
— Ой, щось під ногою!
— Сцикавка! Не ворушись! Бризкаючи водою, Толя підбіга до мене.
— Під якою ногою?
— Під правою.
— Стій і не диш!
Нахиляється, підсовує руку під підошву, ворушить там пальцями. Мені дуже лоскітно, але я терплю: так хочеться упіймати цю сцикавку.
— Є!
Тепер уже дві рибинки тріпочуть у баночці. І одна з них спіймана мною.
Коли впіймали сьому сцикавку, Толя сказав, що досить. Вибираємось на берег, похапцем вдіваємось: хоч вода й не здавалась холодною, обоє цокочимо зубами.
Ось нарешті й місце, де ми ловитимемо рибу. Високий берег, вода під ним не тече прудко мимо, а повільно закручується, там така глибизна, що над нею аж чорно. Толя розмотує вудочку, чіпляє на гострий гачок одну з сцикавок, закидає у воду. Вудочка без поплавка, вона на живця: на щуку чи окуня.
Сидимо годину, другу. Сонце вже припікає по-справжньому, а довге вудлище й не ворухнеться. Толя вже двічі міняв сцикавок, але толку ніякого. Потроху мене огортає нудьга: отак сидіти і ждати. Я, мабуть, не народився рибалкою, Толя оно й не ворухнеться, не зводячи з вудлища очей, я ж потихеньку починаю вертіти головою, дивлячись то на міст, то на село, навпроти якого ми й сиділи, мене вже так і пече зірватись і хоч трохи пробігтись, і коли б не хмара, я так, мабуть, і зробив би.
Хмара виповзла з-за кряжу, гримнула сердито на враз притихле село. Пухла на очах, навально поглинаючи небо, гримала все частіше й частіше, сліпучими блискавицями прошиваючи темряву. Ось перший вітер війнув по воді, пробіг сріблястими брижами.
— Треба ховатись, бо намочить,— сказав Толя.— Побігли до он тієї копиці.
З А. Дімаров
65
Копиця сіна стояла одразу ж за нашими спинами.
— А вудочка?
— Вудочка хай стоїть. Риба під час дощу краще клює.
Ледве встигли заритися в сіно, як ринула злива. Блискавиці раз по раз били у землю, тріскіт стояв такий, що ми одразу ж поглухли, потоки води, здавалося, заповзялися затопити весь світ, за суцільною дощовою пеленою ми не бачили не те що вудочку, а й того, що діялось під самісіньким носом. Ми лежали, налякані, ми дуже боялися, що якась блискавка поцілить у копицю, я раптом згадав татуся і став подумки молитись до Бога: "Господи, одведи од нас блискавиці! Я ніколи, ніколи не буду грішити! Я буду такий, як татусь!"
Злива вщухла так же зненацька, як і налетіла, зашумів тихий дощ. Він був такий світлий та спокійний, так весело витанцьовував по численних озерцях, що аж хотілося, закачавши холоші, вибігти під нього, застрибать, заспівати про капусту й про бабу:
Дощику, дощику, припусти На бабині капусти!..
Вудочку вже було видно, вона непорушно стирчала над берегом.
А дощ усе йшов та йшов, і тоді Толя, щоб згаяти час, став переповідати мені "Війну світів", яку саме читав. Я саме перенісся до далекої Англії, де впали марсіанські кораблі, як Толя стрибонув через мене і щодуху побіг до річки. Я вискочив слідом, до вудлища, що вже не стирчало непорушно, а, зігнуте, хльоскало по воді.
Коли я підбіг, Толя вже тримав вудлище в руках. Якась сила гнула вудлище то в один бік, то в другий, туга волосінь різала скаламучену воду, вона аж свистіла, розсікаючи хвилі, велика чорна рибина зненацька вискочила на поверхню, вдарила широким хвостом, знову пірнула у воду, зігнувши вудлище так, що воно аж затріщало. Толя аж назад зігнувся, щоб утримати вудлище, кашкет з його голови злетів, він топтався по ньому, нічого, крім вудки, не бачачи.
Кілька разів рибина вискакувала поверх води. Кілька разів наші серця то підстрибували десь аж під горло, то опускалися аж на низ живота. Врешті рибина втомилася, і Толя став підводити її до берега. Все ближче... ближче... Ось уже видно хижо загострену морду... Ось уже й чорна спина показалася з води... Ще один судомний ривок... Ще одна спроба зійти з гачка... Вигнувшись в спині, Толя викидає рибину на берег.
Я вищу, як несамовитий. А щука, хапонувши повітря, починає скажено вистрибувати.
— Лови, бо в річку ускочить! — кричить Толя, все ще тримаючи вудку.
Я з усього маху падаю на рибину, прямо в калюжу.
Мокрі, забрьохані по самісінькі вуха, але щасливі вертаємося додому із здобиччю. Толя гордо несе щуку, вона важко звисає у нього при боці, ледь не дістаючи хвостом землі, я ж озброєний вудкою, що мені її довірив брат.
— Підемо завтра на рибалку? Підемо? — допитуюсь у Толі.
— Підемо.— Брат як ніколи поважний та неприступний: іде, на мене й не гляне.
— А вудочку мені зробимо?
— Зробимо.
Я вже мрію про щуку, яку обов'язково впіймаю. Та не одну — цілий десяток. Уявляю, як гордо нестиму селом, як усі стрічні завмиратимуть од великого подиву: скільки стоїть село, ще ніхто не ловив стільки риби.
Та мрії моїй так і не судилося здійснитись.
Увечері повернулася мамуся. Ступила до кімнати якась аж чорна і таким жестом стягла з голови хустку, наче разом із хусткою тією одривала й волосся:
— Не прийняли...
— Хтось обігнав? — охнула тьотя Аня.
— Ніхто не обігнав,— відповіла гірко мамуся.— Просто не прийняли.
І знову замовкла. їй важко, мабуть, було про те навіть розповідати.
Уже по вечері мамуся розказала, як її зустріли у тому райвно.
Спершу все було наче нормально: дали анкету, сказали заповнити. Мамуся, окрилена, стала відповідати на численні запитання. Перерахувала всіх своїх сестер, а з братів згадала тільки дядю Митю, написала, хто її батьки, злукавила тільки там, де запитувалося про татуся. Написала, що чоловік її був учителем і помер чотири роки тому.