Як мені хотілося взяти ті квіти з собою!
Але я не наважився. Навіть доторкнутися до них не посмів...
III
Цей розділ — найкоротший.
Як і всі оті роки, що їх мені лишилося прожити. Що збігають, збігають невпинно і затримати їх успромозі хіба лише пам'ять. Та й та стає все куцішою й куцішою, як вуздечка, що нею я намагаюся утримати хоч на хвилину життя, яке шалено мчить мимо.
Скільки подій відбулося в ці роки останні! Скільки подій!
Коли ми з моїм сусідом Костенком не раз журилися, що цей есесер стоятиме ще, мабуть, не одну сотню років, перемелюючи наш нещасний народ на "русскоязычные" висівки, коли говорили, що хіба що третя світова війна, хай навіть термоядерна, хай розвалить цю прокляту імперію, чи могли ми тоді навіть у найсміливіших думках допустити, що "союз нерушимый" без жодної краплини крові тихо-мирно сконає у Біловезькій Пущі? І то хто покладе на смердючий труп поминальні вінки? Комуністи, вчорашні функціонери з ешелону найвищого, які ще недавно з піною в роті відстоювали "єдиную и неделимую",— згадаймо хоча б дискусії секретаря цека КПУ Кравчука і представника Народного Руху Драча?
Коли київське студентство вирушило голодувати на площу, до підніжжя комуністичного ідола, на транспарантах, що майоріли над молодечими головами, не було, здається, і слова про вихід з СРСР: лише відставка Фокіна і федерація замість союзу.
Коли арсенальці підійшли під стіни Верховної Ради з вимогою змінити весь уряд і підняли велетенський транспарант, на якому був намальований Богдан Хмельницький — копія пам'ятника на Софійській площі: сидячи на коні, Богдан простягав у бік Москви не булаву — дулю, ще й напис: "Богдан схаменувся, а ви?", а депутати, як пацюки, перелякані виглядали у вікна,— навіть тоді важко було повірити, що Радянському Союзові — три чисниці до ганебної смерті.
Мітинги, мітинги, мітинги... Живий, ще небачений світом ланцюг од Західної України до Києва, жовто-блакитні прапори, що їх уже не сміла зривати міліція. Я бачив міліціонера: якась західняночка, що приїхала аж зі Львова, приколола йому на лацкан мундира жовто-блакитний значок, і він розгублено питав свого начальника:
— Что мне с ним делать?
Ми бігали на всі оті мітинги, ніг під собою не чуючи, ми хрипли од крику: "Слава!.. Ганьба!.." — ми годинами сиділи біля телевізорів, дивлячись засідання Верховної Ради, і московської, й нашої, як найцікавіші в світі спектаклі: вирішувалось наше майбутнє! — нам було не до творчості, все написане нами вмить здрібніло й померкло під дужими вітрами подій, і добре, що за моїми плечима лишилися не тільки "І будуть люди", "Біль і гнів" — так до кінця і не пройдений мною Чумацький шлях мого народу, а й сільські, містечкові та міські історії, а то навряд чи я зміг би їх написати.
Особливо історії. Такої перебудови всього себе, такого повного зречення набутого досвіду не вимагав од мене жоден твір, досі написаний.
Скільки я мав лиха з цими історіями! Коли рипнувся їх друкувати.
Пригадую, як поніс перші три до "Вітчизни". Серед них і "На поруки". Коли десь за місяць зайшов Валентин Речме-дін, мила сердечна людина, тримаючи мої історії в обох руках, звернувся до мене:
— Дорогий Толю...
— Можеш не продовжувати,— перебив я його.— Забракували.
— Злякався Дмитерко. Хоча б не оцей прокурор!.. Буквально видер з рук Речмедіна рукопис, побіг до Дми-
терка, головного редактора журналу,— він мене не пустив далі порога. Отак через поріг і перегавкувались. Я ще йому сказав на прощання:
— Ви нагадуєте мені польського жовніра. Який наваляв у штани, а потім випра вдову вася: "Я не від страху, я од злості..."
І довелося мені на противагу негативному прокуророві, якому закон був, як дишло, вставляти архіпозитивного секретаря райкому партії (аж самому гидко було!) — постать ходульну й схематичну.
А як мені викидали, вже у видавництві, назву "Українська вендетта"!
Ніззя!
■— Чому не можна, чому? — кип'ятився я.— "Русский лес" можна? "Русский характер" можна? "Русская душа" можна? А чому не можна "Українська"?..
А у відповідь залізобетонне: ніззя!
Так книга була й видана під безликою назвою "Постріли Уляни Кащук".
А випадок з "Містечковими історіями"! Мало, що поміняли заголовки ("Гром победи" на "Гапочку", "Колектив і Колядко" на просто "Колядко") та повикидали цілі абзаци, а ще й головний редактор Стаєцький вдався до такої акції, що в нормальну голову вкластися ніяк не могло.
Я саме лежав у лікарні після операції, коли він мені зателефонував:
— Анатолію Андрійовичу, як ви себе почуваєте?.. Видужуйте, дорогенький, видужуйте... А я до вас ось у якій справі. Не хочеться вас засмучувати, але цензура відмовилася підписати вашу книгу до друку. Терміново подзвоніть Загре-бельному, може, він щось удіє.
Пізніше виявилося, що Стаєцький сам дзвонив до цензури:
— Там ми вам надіслали підписану до друку верстку Дімарова, так ви пригляньтесь пильніше. Суцільна антирадянщина.
— Так навіщо ж ви свій підпис поставили?
— А що я мав робити, коли все спілчанське начальство на мене насіло!..
Але й це вже позаду, і це вже, як то кажуть, історія, і мені настав час прощатися з читачем: стукнуло сімдесят літ — схаменутись не встиг. Щоквітня виїжджаємо з моєю дружиною, моїм першим читачем, помічником і редактором, у Мохнач, де замолюємо минулі партійні гріхи: вирощуємо хліб і до хліба, бо як же можна прожити на пенсію? — та плекаємо надію, що Україну не зведуть до могили симоненкй і К°, не затопчуть слони (наче їм уже й місця немає в Африці) і північний сусід врешті-решт позбудеться великодержавницької шизофренії, а наші хохли доморощені перестануть чубитись на потіху сусідам, і Україна таки зведеться з колін і стане нарешті Державою.
Бо інакше — неварто й жити на світі!
Та ще лишається додати кілька слів про моїх друзів сердечних із Австралії: про родину Ткачів-Нитченків. Про Лесю, авторку прекрасних оповідок, повних народного дотепу, про її чоловіка Віктора, напрочуд сердечну людину, про їхнього сина Юрка, який на чужині виріс патріотом України і несе її слово в найдальші закутки світу, про патріарха української літератури Дмитра Нитченка, автора мудрих і повчальних книжок. Уклін їм за те, що вони, отакі, є на білому світі!