А другий поет, який у той час працював у "Літературній Україні" і публікував у тій же газеті бездарні вірші. Ну, публікував і хай би собі публікував,— їх, отаких, хоч косою коси, але ж треба було, щоб ті вірші впали в око Павлові. Взяв та й процитував одного вірша на черговому пленумі, назвавши і його автора,— спочатку від першого рядка до останнього, а тоді від останнього до першого. Ефект виявився разючий: набір фраз, абсолютно позбавлених змісту. Не кажучи вже про будь-яку ознаку поезії.
І ворог — готовий. На все життя ворог.
Я й досі подибую вірші цього поета. І хоч підписується він уже не просто поет, а поет-академік і не одну премію має, але, далебі, де ж тут поезія?
Отаких людей і став гуртувати довкола своєї особи Борис Олійник, вирушаючи в хрестовий похід проти Загребельного.
Та ще став активно підливати масла у вогнище і видатний наш прозаїк, якому історичні романи Загребельного заступили сонце.
Ці романи, починаючи з першого ("Диво"), користувалися величезним успіхом у читачів. Стотисячні тиражі розкуповувались буквально протягом кількох днів, я вже згадував про те, що вони перепродувалися потім з-під поли по ціні, в десять разів вищій од номінальної. І це було не просто чтиво: високохудожній аналіз історичних подій, про які йшла мова.
Не можна було відмовити авторові і в сміливості: Павла вже як несло, то несло. Я вже згадував про "Південний комфорт", написаний наче спеціально для того, щоб звернути собі шию, та ще й напередодні шістдесятиліття, коли йому, як першому секретареві Спілки письменників, світила не тільки зірка Героя Соціалістичної Праці, а й звання академіка. А його "Первоміст"! Коли я прочитав цей історичний роман, мені стало"по-справжньому страшно за автора. Ну, самі посудіть: в час, коли на всіх рівнях кричали про мости єднання народів і націй під егідою великого російського народу, Загребельному стукнуло в голову написати роман про перший міст через Дніпро і воєводу при тому мостові. Якому байдужісінько, хто мостом тим скористається, хай і татаро-монгольська орда ним прогуркоче, нищачи Київську Русь, г аби лише він, воєвода, лишився при тому мостові. | Перегук із сучасністю, як полюбляли писати тогочасні * критики, лунав на кожній сторінці цього роману-памфлету. Всі сучасні мостовики мали піднятися в похід на автора, щоб стерти його в порошок, і... на диво, все обійшлося. Роман просто лишивсь непоміченим — розумні промовчали, а дурні не зрозуміли нічого. Унікальний випадок!..
Кілька років нашу Спілку колотило у чварах, і це були не кращі її роки. Аж доки Павло Загребельний кинув на стіл заяву про звільнення (і тут проявився його вибуховий характер) , а Олійник благополучно перебрався невдовзі в Москву (пройшов по партійних списках у депутати) — на високу посаду заступника голови Верховної Ради, де вже в тій іпостасі проголосував за збереження СРСР, тобто Російської імперії, яка залізним зашморгом душила всі народи і нації.
І зараз, коли я бачу на екрані телевізора Бориса Олійника, члена цека компартії України, цього філіалу російської, вірного соратника Петра Симоненка, який спить і бачить мою державу у ярмі всесоюзному, мене так і підмиває спитати:
— Шановний Борисе Іллічу! У вас не тремтіла рука, коли ви голосували за збереження імперії зла?
Мабуть, що не тремтіла... Не дрогнула.
Щоб покінчити з цією темою, мушу написати про те, як одна кадра Бориса Ілліча опублікувала в "Літературній Україні" статтю, присвячену пам'яті видатного українського письменника Феодосія Рогового. Ця кадра у статті тій докоряла Спілці письменників, що ніхто, чуєте, ніхто! — не допоміг Роговому, тоді ще невідомому авторові "Свята останнього млива" видати цей роман, що заліг у видавництві "Радянський письменник" з негативним відгуком редактора. Ніхто, окрім, звісно ж, Бориса Ілліча, який як став на сторожі біля літературної колиски цього письменника, так од неї й не відходив.
Мене обурило не тільки безсовісне перекручення фактів, а й тон підлабузницький, що ним була наскрізь просякнута ця, з дозволу сказати, стаття: вельмишановний Борис Ілліч і чути не чував ні про Рогового, ні про "Свято останнього млива", доки цей роман не побачив світ. ~ ' —--
От як це було насправді.
Якось мені зателефонував Юрій Мушкетик:
— Ти можеш до мене зайти? — Мушкетик мешкав, та й досі мешкає у квартирі навпроти.
— Передаю тобі велике прохання Загребельного: прорецензуй один роман.
— А це так терміново? — Я саме з головою поринув у написання роману і читати та ще й рецензувати щось чуже мені не дуже світило.
— Терміново. Рукопис уже більше року маринується у видавництві. З негативним відгуком редактора.
— А ви з ним знайомились?
— Прочитали. Павло і я. Це по-справжньому талановитий роман. Треба його рятуватиГ Павло теое дуже просить: візь-" мися.
Загребельний до мене отак звертався не вперше. Ще невдозі після того, як очолив Спілку, добився у найвищій інстанції дозволу на видання творів Антоненка-Давидовича, який волею КДБ був позбавлений будь-яких засобів до існування. І відразу ж мені зателефонував:
— Толю, візьми на рецензію рукопис Антоненка-Давидовича.
Що я й зробив з великим задоволенням.
Тож, перервавши свою писанину, я другого ж дня пішов у видавництво, забрав рукопис, прочитав і написав позитивну рецензію.
Але навіть після цього видавництво ще довго маружило роман Рогового. Написаний, до речі, задовго до "Прощання с Матерой" Распутіна, що набув такого широкого розголосу.
Тоді вкінець розгніваний Загребельний викликав директора видавництва і пригрозив, що винесе це питання на президію. З усіма можливими наслідками.
Так цей роман нарешті побачив світ.
От про все це я й написав до газети.
А що ж кадра? Заперечила? Пробачилась?
Кадра облизала Божу росичку й промовчала. Наче нічого й не сталося.
Не можу не навести два листи Феодосія Рогового, щоб читач не подумав, що я в свою чергу перекручую факти, набиваю собі ціну. Хай свідчить за мене цей прекрасний і по-тю-тюнниківському чесний письменник, який так передчасно полишив цей світ.
"Шановний і дорогий наш Анатолію Андрійовичу!
Радий, що моя книга привернула вашу увагу. Багато з чим погоджуюсь — спасибі,— хоч воно, не в докір вам кажучи, якщо до всього (всіх) прислухатися, то ніколи буде самого себе слухати. Ото і "Пролог", і "Більшовик" — наслухані, писані навздогінці для "порятунку"... У "Шелесті ночі" гріхи письма усі мої.