Про такого татуся, звісно, я і Сергійко не могли навіть мріяти.
І от Толя, повернувшись із школи (сльози ще не висохли на моїх очах), запропонував:
— Хочеш, я заграю на скрипці? На скрипці?!
Мої сльози вмить висихають, я забуваю одразу ж про Костя й цеглину, про те, як мене несправедливо покарала мамуся.
— Заграй!.. Заграй!..
— От пообідаємо, тоді й заграю. Ледь діждався обіду.
— Господи, що за дитина: мов з голодного краю! — докоряла мамуся, бо я, боячись, що Толя справиться з обідом раніше од мене, мів усе підряд, не пережовуючи.
Та ось з обідом, слава Богу, покінчено: Толя веде нас усіх трьох до своєї кімнати.
— Я вам дам концерт,— пояснює він.— А на концерт приходять тільки з квитками. Зараз продам вам квитки.
Видирає із зошита чисту сторінку, одрива нам по смужечці.
— Тепер вийдіть до тієї кімнати, а я вас буду по одному впускати.
Ми слухняно виходимо, шикуємось в чергу: Кость, Сергійко і я. Толя вже стоїть у дверях:
— Ваш квиток?.. Ваш квиток?..
Надрива папірці, саджа на підлогу. В один ряд, під стіною, навпроти ліжка, на якому і спить. Ковдра на ліжкові вже опущена аж до підлоги.
— Сидіть і не зблимніть. Я зараз вийду на сцену і дам вам концерт.
Дістає з футляра скрипку, залазить під ліжко.
Сидимо, боячись і дихнути. В усі очі дивимось на ковдру, що звисає з ліжка. Там довго шамотить, потім з-під ковдри витикається гостренька оголена жопка і, націлившись нам прямо межи очі, голосно пукає.
Від образи, від несподіванки ми в один голос заревіли. Жопка, пукнувши ще раз, тепер уже, мабуть, з переляку, пірнула під ліжко, а натомість зачиргикала скрипка.
Переглянувшись, ми заревіли ще дужче.
Вскочила мамуся:
— Господи, що тут у вас?
— Толька пукає!
Під ліжком заливалася скрипка.
— Що ви вигадуєте! — розсердилась мамуся.— Він на скрипці грає.
І як ми її не переконували, що пукав, тільки раніше, мамуся так нам і не повірила.
— Не меліть дурниць! Розревілися на весь Миргород!
На цьому неприємні для нас події й скінчилися. Ми так здружилися з своїми двоюрідними братами, що коли приїхав за нами татусь, я і Сергійко не хотіли повертатись на хутір.
Більше в них нам не вдалось гостювати. Тьотя Аня, не знайшовши роботи (повсюди їй відмовляли як удові служителя культу), спродала все, що могла, та й забилася з синами у Велику Яремівку, що лежить на межі двох районів (Ізюмського та Червонолиманського) і двох областей (Харківської та Донецької). Там була початкова школа і тьотя Аня влаштувалася в ній учителькою.
Тож до неї, прихопивши мене та Сергійка, й подалася мамуся. Поїхала, не знаючи навіть, знайде там роботу чи ні: довідка про єпархіальне училище була своєрідним вовчим білетом, на який неприязно косувало просвітянське начальство. Рятувало тільки те, що нова влада ще не наклепала вдосталь учителів не класово ворожого походження і хоч-не-хоч змушена була допускати на ниву освіти сумнівні елементи, під недремним, щоправда, наглядом. Та ще була надія на те, що в Донбасі не лютував такий голод, як на Полтавщині, що діти по тих селах не вимерли до пня і школи не позакривалися...
Добиралися ми до тієї Яремівки дуже довго, з кількома пересадками. Стояла спека, в переповнених вагонах люди мліли од задухи, я мучився в зимовій чумарці, бо мамуся, боячись, щоб кондуктор не помітив, що мені більше п'яти років, навіть у вагоні не скидала із мене тієї одежини проклятої. "У нього малярія", — пояснювала пасажирам, що мені співчували. Я смаживсь, як у пеклі, а виходячи в коридор, ступав, присідаючи, щоб не помітили моїх одинадцяти років. Я був мокрий, як хлющ, всю дорогу до Харкова, де чекала на нас пересадка на поїзд, що йшов на Донбас, а у Харкові, намучившись майже добу на вокзалі (мамуся не наважилась потурбувати тьотю Лізу), ми вмудрилися сісти на поїзд, що рушив у зворотному напрямі (першими вскочили та й зайняли дві верхні полиці)... І поки розібралися, куди їдемо, Харків лишився далеко позаду. Висадилися вже уночі на якомусь глухому полустанкові і уже там до ранку ждали зворотного поїзда. Якась тітка, яка теж зібралась до Харкова і сиділа поруч на лаві в пристанційному скверикові, казала, що це вже нічого, от недавно тут було трупів навалено: і на пероні, і в скверику — ступить було ніде. "Вся Україна од голоду вимерла",— зітхала вона, а мені хотілося заперечити, що й неправда, не вся, коли ми от лишилися живі. "Боже, Боже, що воно й діється в світі!" — а мамуся відмовчувалась, мамуся чи то дрімала, чи вдавала, що дрімає. 1 коли підійшов врешті поїзд, вона постаралася сісти в інший од тієї жінки вагон.
Отак ми й добралися до Великої Яремівки, а точніше — до Студенка. Бо робочий поїзд (тоді приміські поїзди називались робочими)... бо робочий поїзд, що на нього ми пересіли вже в Ізюмі, зупинявся навпроти села Студенок, яке розташоване на лівому березі Дінця, а вже навпроти, на правому, була Велика Яремівка. Змучені важкою дорогою, ми пострибали на піщаний укіс (перону ще не було) та й побрели сосновим лісом, вмираючи від спраги. Було дуже жарко, сонце смажило так, що пісок обпікав босі ноги, добре, що хоч прокляту чумарку мамуся дозволила скинути, Сергійко весь час пхинькав, що йому пече в ноги, я ж мовчки волікся за мамусею, яка тягла на собі важ-кенний вузлище з нашими статками. Знав, що пхинькай, не пхинькай, не поможе нічого, тож волів краще не скаржитись,— натомість весь час думав про воду. Хоч про ковток, хоч про краплину води,— отакуньку краплинку на мій засохлий язик. Я молив чуда і чудо — ось воно! — сталося.
Сосни враз розступилися, відкриваючи невелику галявину, порослу травою. А посеред тієї трави дзюркотав веселий струмочок.
Я ще ніколи не пив такої смачної води. Вона була аж солодка, а холодна — в зуби заходила! Вода витікала з кринички, з берегами піщаними й світлими: видно було навіть фонтанчики, де били численні джерельця. Я пив і не знав, що мине небагато часу і я буду приходити сюди майже щодня в двома порожніми відрами.... Пив і не знав, що ця світла криниця посеред соснового лісу навіки ввіллється в душу мою і не раз її омиватиме в найтяжчі хвилини. Жива вода? Ось вона, у моїх спраглих долонях!